тривожний гімн древньому полонинському духу,культурі та історії
Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німецький письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі присвячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».
Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:
…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.
Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:
Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,
До болю в уста цілувати, А там уже будь-що-будь!
У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дияволу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого диявола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання.
Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого починання, скрізь безпросвітна темрява.
Сіроманець поїхав до Одеси та вилікував свій зір.В них усе добре .Сіроманець живе у Сашка.Вовк порозумівся з батьками хлопчика.
Мова – це наша національна ознака, в мові - наша культура, сутність нашої свідомості.(Іван Огієнко)
Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх.<span>(Олесь Гончар)</span>
<span><span>Щоб любити </span>–<span> треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.</span></span>(Василь Сухомлинський)
Бринить-співає наша мова,Чарує, тішить і п'янить.(Олександр Олесь)
Раби – це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе.<span>(Оксана Пахльовська, д-р філологічних наук)</span>
<span><span>Мова </span>–<span> це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування.</span></span>(Іван Огієнко)
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу.(Ліна Костенко)
Доля нашої мови залежить і від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово бринітиме в цій душі, як воно житиме в ній.<span>(Олесь Гончар)</span>
… Поки живе мова – житиме й народ, яко національність ... От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань.(Іван Огієнко)
Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути залюбленим в неї.<span>(Олесь Гончар)</span>
<span>Українська мова – божиста, богодана, богообрана.</span><span>(Мойсей Фішбейн)</span>
Мов поганих не існує в світі,Є лише погані язики.<span>(А. Бортняк)</span>
Нам… пропонують офіційну двомовність, тобто, по суті, рівні права вовка і зайця з’їсти одне одного.(Віталій Радчук)
<span><span>Руйнування мови </span>–<span> основи національної культури </span>–<span> це вже не просто вина, а злочин держави перед народом.</span></span><span>(А. Мокренко)</span>