Осінніми вечорами, коли плачуть небеса й зорі падають на похилені трави, далекими стежками, серед незвіданих всесвітів блукає кохання. Мов та пісня, неосяжна й незбагненна, блукає воно. І як його знайти, як його покликати серед цих невідомих шляхів? Бо так і полине від тебе, не торкнеться твого серця, заблукавши десь там, у далеких степах, не залишивши тобі навіть споминів, а лише гіркі сподівання.
Змінюються часи і влада, змінюються життя і людський світогляд. Але незмінними лишаються найвищі істини, незмінною лишається людська потреба любити. Нерозгаданою залишається таємниця душі, в якій незгасним вогнем горить священне і нездоланне почуття любові.
Поповнив скарбницю поетичних освідчень у коханні й відомий німецький письменник Генріх Гайне в книзі поезій, що принесла йому світову славу. Численні вірші збірки «Книга пісень» були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Цій темі присвячені перші розділи циклу «Страждання юності», «Сновидіння» і «Пісні».
Поет живе у світі дивних сновидінь. Кожний вірш розділу — це опис тяжкого сну, видінь, що відвідують поета. Усні він бачить «її» — невірну кохану, втрачену назавжди. Буває на її весіллі з іншим:
…бачу я подружжя молоде — Мою любов із церкви гном веде.
Поет продає душу пекельним силам за радість побачення з нею:
Хоч раз її міцно обняти, До серця свого пригорнуть,
До болю в уста цілувати, А там уже будь-що-будь!
У сні він бачить її — бліду і холодну, як мармур. Поет заплатив дияволу страшенну ціну за неї, і ось з’являється вона в супроводі самого диявола, який і поєднує поета з його коханою. Повертаючись до неї, поет проходить цвинтарем — із могил виходять привиди, кожний із них — жертва нещасного кохання.
Дійсність і сон, примари і реальність поєднуються в цих віршах.Поет цілком поринув у свій відчай, але це не скорботна, безнадійна примиреність, а бурхливе почуття. Ніде поет не бачить світлого починання, скрізь безпросвітна темрява.
Якщо Ви помічали, то, як би Ви не намагалися змішати воду та олію, остання завжди спливе на поверхню і утворить суцільний шар. І олія ніколи не розчиняється у воді.
Тема: зображення ліричної героїні, яка передає радість усім навколо Ідея: прагнення героїні донести до читатів радість, оптимізм у будь-якій ситуації Основна думка: Радість спинити не можна, бо «Ніби поле перед нами стелиться, Ніби зникли авта й мотоцикли» Художні засоби вірша «Радість» епітети «безжурний вітрогон-xлопчина», «між людьми похмурими» порівняння «як безжурний вітрогон хлопчина»; «а хлопчина рветься, як метелиця,» метафора «радість тулиться», «поле стелиться», «Козачка варяють попід мурами》
• Вік живи — вік учись. • Наука в ліс не веде, а з лісу виведе. • Учись змолоду — пригодиться на старість. • З усіх скарбів знання найцінніше, тому що воно не може бути ні вкраденим, ні загубленим, ані знищеним. • Здобудеш освіту – побачиш більше світу. • Учитись ніколи не пізно. • Знання багато місця не займає. • Не соромно не знати, соромно не вчитись. • Пташка красна своїм пір’ям, а людина – знанням. • Спочатку аз та буки, а потім підуть і науки. • Корінь навчання гіркий, а плід його солодкий. • Гарно того навчати, хто хоче все знати. • Грамоті учиться — завжди пригодиться. • Книга вчить, як на світі жить. • Без науки нічого не прийде в руки. • Учи другого і сам помудрієш. • Наука не мука, за плечима не носить. • Шануй учителя, як родителя. • Щоб других навчити, треба самому вміти. • Найвища школа — саме життя.