"Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені."
Герой даного твору не висловлюе свою байдужiсть до долi своэi Батькiвщини.
<span>Осінь. Ліс. Листя шурхотить під моїми ногами. Я
йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп,
знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. Поступово кроки
сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через
верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. І світ не
видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй
душі оселяється гармонія. Її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер.
Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться
шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони
необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі
«Вчись у природи творчого спокою» радить кожному:
Вчись у природи творчого спокою
В дні вересневі. Мудро на землі.
Як від озер порослих осокою,
Кудись на південь линуть журавлі.
І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися
віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а
тому не маємо права розчинитися в її суєті:
Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий такий великий,
Що я тобі й сказти б не зумів
Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих
островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя
«на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна
віднайти рівновагу, натхнення, гармонії:
Поете! Живемо в пустині
Серед каміння та людей,
І тільки мак небесно-синій –
Єдина втіха для людей.
Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні.
Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити,
скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення
на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні
змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її
ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі,
Кохана спить...
Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки
досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити,
розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у
людях, у природі, у людських почуттях.
якось так...
</span>
Пісня з давніх-давен вважається невід'ємною частинкою кожного народу. Вона уособлює спогади про минуле, роздуми про сьогодення та мрії про щасливе майбутнє. На мою думку, жоден народ не може існувати без частини душі – пісні.
Українські пісні наповнені глибоким змістом й роздумами. Складаючи їх, народ описував свої переживання, почуття, мрії та надії.
Багато про давні часи можуть сказати обрядові пісні: веснянки, колядки, щедрівки. Ми можемо не сприймати поклоніння предків перед силами природи, але шанобливе ставлення до хліба, праці, природи не може залишити нас байдужими. Коляда та щедрівка піднімають настрій, об'єднують у християнській родині.
У пейзажній пісенній ліриці змальована чарівна краса рідної природи: безмежні степи, зелені ліси, високі небеса, блакитні річки, золоті пшеничні лани. Здавалося звичайний краєвид, та дорогий для серця, він оживає в пісенних рядках:
Під гаєм в'ється річенька,
Мов скло вона блистить.
Долиною зеленою,
Кудись вона біжить.
Основне ж багатство рідної землі – український працелюбний народ, що заселяє її – про це теж розказують пісні.
В інших йдеться про нестримне кохання парубка до дівчини. Вони яскраві на емоції та душевні переживання, які переповнюють їхні серця:
Сопілочка калинова, ясенове денце
Не сопілка тото грає, а любкове серце.
Як не згадати козацькі пісні, що охоплюють цілу епоху визвольної боротьби. У них майстерно оспівані події, час, неординарні поступки героїв. Відображається заклик до боротьби за волю та краще майбутнє в багатьох із них.
Молодою кров'ю полеглих синів скроплені стрілецькі пісні. Вони є особливим прикладом мужності в нерівній боротьбі з численним ворогом.
Також у пісенній творчості неабияка роль відводиться материнській любові до своєї дитини, тузі за загиблим:
Вернися, синку, додомоньку,
Змию, зчешу головоньку.
А перейнятися силою пісні допомагають багаті художні засоби: постійні епітети, символи, паралелізм, метафора, зменшено-пестливі слова. Пісні стільки можуть сказати про все, вони дуже різні, що, напевно, залишиться байдужою тільки супер черства людина. Допоки ми їх знаємо чи співаємо - пісні житимуть вічно, бо є частиною душі народу, тобто кожного з нас.
«МЕНІ ОДНАКОВО, ЧИ БУДУ…» АНАЛІЗ Аналіз вірша «Мені однаково, чи буду…» — тема, ідея, віршовий розмір, жанр, художні засоби та інші питання розкриті в цій статті. «Мені однаково» — вірш Тараса Шевченка, написаний 17-19 травня 1847 у Санкт-Петербурзі і входить до циклу «В казематі». «Мені однаково, чи буду…» аналіз Рік написання: 1847 Літературний рід: Лірика. Жанр «Мені однаково»: Ліричний вірш (медитація). Вид лірики: Громадянська (медитативна). Провідний мотив: Патріотичні почуття відповідальності за батьківщину. Віршовий розмір «Мені однаково» — ямб. Тема «Мені однаково»: відтворення почуття громадянської мужності, духовної стійкості і незламності, відданості Батьківщині й народові, роздум поета над важкою долею власного рідного краю. Ідея «Мені однаково»: віра письменника у неминучість повалення царського гніту, відродження України. Основна думка: Т. Шевченко не байдужий до страждань українців, до їх майбутнього; осмислення своєї недолі як частки страждань уярмленого народу. Художні засоби «Мені однаково, чи буду…» Епітети — люди злії, лукавії, славній Україні, окраденую (Україну), метафора — злії люди Україну присплять, оксиморон — Малого сліду не покину // На нашій славній Україні, На нашій — не своїй землі Композиція «Мені однаково, чи буду…» Вірш можна поділити на дві частини: 18 рядків — перша частина, 5 рядків — друга. Побудований твір на протиставленні, функцією зв’язку й протиставлення між частинами наділений сполучник та. «Мені однаково, чи буду…» ідейно-художній аналіз Сумна доля чекає ліричного героя. Він скоріш за все засуджений на висилання до Сибіру. Але особисті страждання страждання не лякають його. Митцеві не страшно й бути забутим людьми. Трагічне його невільницьке і сирітське минуле привчили його до страждань і забуття. Сумна доля чекає в’язня: все, що задумав написати, згине разом із ним. Герой уважає, що зроблено дуже мало для славної України; щоб залишитися у пам’яті народній, слід зробити більше. Не будуть нащадки згадувати у молитвах, але й це не головне. А головне, що трагічна доля чекає Україну. Її грабують безжальні пани, вони душать її волю, її намагання стати щасливою. Як справжній патріот саме через це найбільш карається поет. У творі ми бачимо, як невідступно мучила Шевченка думка про загрозу відродженню України, якщо російські самодержці присплять національну свідомість українців і викоринять з їхньої свідомості бодай натяки на можливість існування самостійної української держави: Як Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять. Ось що для Шевченка є головним, а не любов і слава серед співвітчизників! Він без болю зізнається: Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині — Однаковісінько мені. Але дуже важко повірити у його байдужість щодо причетності до рідної України: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні». Для поета рідна земля була святою, він так щиро її любив! Але його життєвий шлях несе на собі відбиток довгого перебування у кріпацькій неволі: «На нашій — не своїй землі». Та перед цими рядками є й інші: «На нашій славній Україні». З одного боку, Україна славна і наша, а з іншого — все таки, «не своя», бо невільна, сама собі не належить. Саме в цьому парадоксі й міститься геніальна тема твору: вражаюче глибоке відображення трагізму людини, яка так багато зробила для своєї Батьківщини, але наразі відчула, що через певні обставини від її праці може не залишитися й «малого сліду». Умисне лукавить поет і тоді, коли пише, що «малого сліду не полише на Україні і що його «не пом’яне батько з сином». Ці запевнення поета про власну байдужість до того, чи буде він жити в Україні, чи ні, чи згадуватимуть його на рідній землі, чи не згадуватимуть,— все це для того, щоб наголосити: Шевченкові, звісно, не однаково. Вісімнадцять рядків вірша напружено готують нас до важливості останніх п’яти рядків: Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять… Ох, не однаково мені. У цих рядках Кобзар надзвичайно точно передбачив головну проблему української нації, що, мов меч, висить над нею вже кілька століть і стала чи не найзлободеннішою проблемою сьогоднішнього дня: окраденість у час її оновлення та відродження. Тому з повним правом можна вважати поезію «Мені однаково, чи буду…» зверненням-попередженням сучасному поколінню українців.
Климко – сирота, головний герой автобіографічної повісті Григора Тютюнника. Образ Климка втілює ідеал людини. У маленькій сирітській душі Климко носив стільки доброти, милосердя і співчуття до знедолених і стражденних, що не побоявся в одинадцять літ вирушити в далеку дорогу по сіль, аби тільки допомогти близькій людині — своїй учительці — не померти з голоду. Скільки натерпівся й намучився за свою двотижневу дорогу маленький лицар, скільки разів ризикував бути вбитим, замерзнути десь на полі під копицею — адже йшла війна і заходити в села було небезпечно. Та хлопчик ішов: його вело дорогою поневірянь милосердя. Зовнішність Климка: «Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще й в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ», і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути» Риси характеру Климка: а) щирий, добрий, працьовитий; б) мужній, вольовий; в) благородний, чуйний, уважний, турботливий г) винахідливий. Прагнення Климка а) прагнення навчитися; б) відповідальний за доручену справу; в) шанобливе ставлення до дружби Значення образу Климка а) залишився сиротою, так само як і автор твору; б) виховувався у дядька, який теж загинув від німецької бомби; в) риси характеру.