<span>Осінь. Ліс. Листя шурхотить під моїми ногами. Я
йду, прижинячи крок, залишаю позаду міський шум, гомінливий натовп,
знервованих перехожих, щоденні проблеми, буденну суєту. Поступово кроки
сповільнюються, починаю помічати все, що навколо: синь неба через
верховіття, задумані осінні дерева, прозорий спокій дня. І світ не
видається вже мені недосконалим, я віднаходжу рівногвагу, спокій, у моїй
душі оселяється гармонія. Її дарують мені осінь, ліс, дерева, вітер.
Дуже часто в нашому житті трапляються моменти, коли нам доводиться
шукати душевну гармонію, рівновагу, спокій в повсякденному житті. Вони
необхідні людині для того, щоб жити і творити. Євген Плужник у поезі
«Вчись у природи творчого спокою» радить кожному: Вчись у природи творчого спокою В дні вересневі. Мудро на землі. Як від озер порослих осокою, Кудись на південь линуть журавлі.
І справді «мудро на землі», а тому саме у природи треба вчитися
віднаходити душевну гармонію, бо вона мудра, вічна,і ми її частина, а
тому не маємо права розчинитися в її суєті: Бо я дивлюсь і бачу: все навіки На цій осінній лагідній землі, І твій слідок малий такий великий, Що я тобі й сказти б не зумів
Саме тому Максим Рильський ще у своїх першій збірочці «на білих
островах» мріє втекти на хмари, у безодню неба, до краси духовного життя
«на білі острови». Бо саме там, а не серед людської метушні можна
віднайти рівновагу, натхнення, гармонії: Поете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, І тільки мак небесно-синій – Єдина втіха для людей.
Краса природи, краса людини, краса почуттів – вони нероздільні.
Кохання. Скільки сердець, відчувши його, захотіли співати, творити,
скільки закоханих людей нарешті зрозуміли красу життя і своє призначення
на землі. Іноді навіть погляд, жест, слово коханної людини здатні
змусити нас бачити красу світу у всій її гармонійності, як побачив її
ліричний герой поезії Павла Тичини «Ви знаєте, як липа шелестить»: Ви знаєте, як липа шелестить У місячні весняні ночі? — Кохана спить, кохана спить, Піди збуди, цілуй їй очі, Кохана спить...
Я дивлюся в осіннє небо, далеке і синє, і розумію, що світ наш таки
досконалий і мудрий, прекрасний і неповторний. Головне – вміти бачити,
розуміти, відчувати, шукати гармонію і душевного спокою у поезії, у
людях, у природі, у людських почуттях. якось так...
Рід почався з Гордія, у нього було троє дітей - Фрол, Франя та Яків, у Якова був син Васюня, а у Васюні було двое дітей Іван та Катерина, у Івана син Толик, у Толика - батько Вадима, і останній з їхнього роду Вадим.
У баладі «Ой летіла стріла» змальовується, як загинув удовин син від стріли. Горе рідних — безмірне. Вони, як зозулі, прилетіли та й плачуть над убитим. Де мати плаче — там «Дунай розлився», де сестра — там «слізок криниця», а де миленька — «земля сухенька». Сестра й мила скоро забудуть про втрату, а мати страждатиме довіку. У баладі присутні гіпербола, метаморфози (перетворення), трикратність, трагічний фінал.