Без дружби життя неповноцінне (за твором Н. Бічуї «Шпага Славка Беркути»)
«Шпага Славка Беркути» — шкільна повість про непрості стосунки підлітків-однокласників, про пошук себе, дорослішання, розуміння людей та навколишнього світу. І хоча твір був написаний та виданий ще в 1968 році, проте проблеми, порушені Ніною Бічуєю, є гостро актуальними й зараз. Мені здається, письменниця добре знає дитячу психологію, уміє писати про те, що хвилює підлітків, тому читати її твір надзвичайно цікаво. Одна з основних проблем повісті, яка стосується кожного з нас, — значення дружби в житті людини.
Друзі потрібні кожному, без них набагато важче жити в такому неспокійному й непередбачуваному світі. їхня підтримка захищає нас від стресів та самоти, допомагає у важких життєвих ситуаціях. Справжні товариші — це люди, на яких завжди можна покластися, вони сприймають нас, якими ми є, уміють розділити з горе й радість.
У повісті показано дружбу між однокласниками — Славком Беркутою та Юльком Ващуком. Вони мешкають у Львові, знають одне одного давно й навіть сидять за однією партою. Але якщо Славко завжди робив усе, щоб підтримати товариша (наприклад, віддав йому взимку свою шапку, щоб приятель не захворів; навмисно програвав йому під час гри в шахи, аби друг порадів), то Юлько, здається, завжди ніби дозволяв із ним товаришувати. У підлітковому віці це призвело до конфлікту між друзями. Ярослав вважає, що Юлько став занадто зарозумілим, пихатим, невдячним, йому все дається легко без будь-яких зусиль. Сам же Беркута — борець, йому доводиться важко працювати: спочатку над тим, щоб перемогти хворобу, яка ледве не зробила його інвалідом, багато навчатися, наполегливо тренуватися, щоб досягти успіху. З іншого ж боку, Юлько Ващук переживає непростий період: він не має справжнього родинного тепла, ніхто не сприймає серйозно його захоплення малюванням. Проте в Беркути, на думку хлопця, усе в житті гаразд: той має підтримку від батьків, користується повагою однокласників, блискучо виступає на спортивних змаганнях і навіть потрапляє до молодіжної збірної.
Кульмінацією конфлікту між хлопцями стає сцена двобою в спортивній залі під час тренування фехтувальників, коли Юлько кидає виклик Беркуті, хоча сам ніколи в житті не тримав шпаги в руках. Славко, звісно, не мав права битися з недосвідченим, але непорозуміння між приятелями досягло критичної межі й потребувало розв’язання: «Я не думав тоді, не розмірковував, що битися з Юльком — просто нечесно, все одно, що з беззбройним, він ніколи шпаги не тримав досі, я мусив йому довести, що сильніший за нього і маю в чомусь рацію, а в чому, тоді ще не міг пояснити...» Чи багато хто з нас утримався б від бажання хоч раз побачити кращого від себе переможеним?
Шпага Беркути зламалася, завдавши Юльку легкої рани, але, як виявилося, головний бій між образою та заздрістю був попереду... Ващук підмовляє місцевих покидьків побити колишнього друга, підстерігши ввечері після тренування. Ситуація ж складається так, що план провалюється, а Юлько опиняється в міліції й називається Славковим іменем, чим завдає багато неприємностей своєму однокласникові. Тож Беркуту звинувачують у злочині, якого він не коїв. Йому здається, усі відвернулися від нього. Хлопцеві важко, але він гідно тримається. І саме в цьому випробуванні Ярослав зрозумів, як важливо мати справжніх друзів, а також усвідомив необхідність боротьби не тільки у спорті, а й у повсякденному житті. Ситуація показала, що справжніми друзями Славка були батьки, однокласники, зокрема Лілі Теслюк, учитель географії, тренер Андрій Степанович — усі ті люди, які до останнього вірили йому, допомагали й підтримували, як могли. Юлько ж навіть не знайшов у собі сил зізнатися в скоєному й залишився самотнім. Мені неймовірно шкода таку людину, яка заплуталася, не має ні підтримки друзів, не відчуває тепла батьківського вогнища.
Народне прислів’я твердить: «Людина без друзів, як дерево без коріння». Повість «Шпага Славка Беркути» показує нам, наскільки важливою є для кожного підтримка друзів, рідних, і настільки нестерпно важко, самотньо жити без неї. Мені стала зрозумілою назва твору: зброя може захистити, а може вбити. Так само й слово друга може зцілити й підтримати, а може зганьбити й знищити. І тільки нам вирішувати, як діяти, бо рано чи пізно доведеться відповідати за вчинки перед собою й світом.
У невеличкому оповіданні відомого українського письменника В. Дрозда «Білий кінь шептало» було порушено важливі для кожної особистості проблеми, вирішення яких необхідне для самовираження і самоусвідомлення будь-якої людини. Алегоричний образ головного героя оповідання, білого коня на ім’я Шептало, став символом людини, яка виділяється з натовпу і відрізняється від оточуючих.
Дуже швидко стає зрозумілим, що роздуми, які спадають на думку коневі, — це насправді роздуми особливої, неординарної людини. Таку людину в суспільстві часто називають «білою вороною». Мабуть, і біла масть коня не випадкова, бо він може бути натяком на цей вислів.
Шептало добре розумів свою незвичайність, він часто згадував матір, яка працювала у цирку, пригадував розповіді про норовистих білих коней — своїх предків. Але, незважаючи на свою неординарність, Шептало змушений був зливатися з табуном, щоб не впасти в око Степанові і уникнути його батога.
Однак це бажання не було прагненням стати частиною колективу, а зовсім навпаки. Шептала гнітила принизлива й одноманітна робота колгоспних коней, йому було огидне перебування в табуні, був огидним водопій біля колодязного корита, а не на річці. Цим коритом письменник підкреслює обмеженість світу, що визначав життя білого коня. Автор ніби звертається до головного героя оповідання з питаннями про те, чи зможе він так прожити усе життя, чи зможе увесь час ходити за конюхом, увесь час знаходитися серед спітнілих кінських тіл, які й думки не мають про волю?
І Шептало відповідає на ці запитання: він показує свій норов і тікає в луки. Він переживає неповторні відчуття волі й свободи, добре знайомі його предкам. Змивши з себе увесь бруд у річці, Шептало розуміє, чому конюх дозволяв собі бити гордого білого коня: він настільки забруднився, що став сірим, схожим на усіх інших.
Усвідомлення своєї неординарності дозволило білому коню пробачити Степана. Шептало навіть засумував за ним і врешті-решт вирішив повернутися до конюшні. Перед тим, як знову опинитися в табуні, білий кінь вивалявся в багнюці і став схожим на інших коней. Але тепер у його серці жила впевненість, що він особливий і його нікому не вдасться зломити, адже він самовизначився хоча б для себе. На жаль, Шептало вирішив, що для того, щоб його не били і не цькували, він повинен залишатися сірим і непомітним.
Так само і люди, які відрізняються від натовпу, які не бажають йти одним шляхом з цим натовпом, отримують дуже багато стусанів. І тільки сильним особистостям вдається відстояти своє «я», а більшість з них знов «обмазуються багнюкою» і стають такими, як і усі інші.
1. Самою самотньою дитиною був Юлько Ващук, якого батьки загородили від навколишнього суспільства і світу, що , на їх думку, може нашкодити дитині 2. Протистояння брехні і правди - це ідея твору "Шпага Славка Беркути", яка розкрита, як моральний урок для читачів: моральна перемога чесної людини є неминучою 3. Самотньою дитиною також був Стефко Вус, у якого не було підтримки батьків, лише його сестра, тому він шукав опору, знаходячи собі друзів.
айбільш ранній рід давньогрецької літератури – це епос (з грец. «Слово», «оповідання»).
Існує 2 види епосу:
героїчний – розповідає про славне минуле, про богів і героїв. Наприклад, «Іліада» і «Одіссея» Гомера.
дидактичний (з грец. «дідактікос» – «повчальний», «повчальний») – оповідає про те, як правильно жити і працювати. Наприклад, «Труди і дні» Гесіода.
До найдавніших жанрів епосу відносяться міф, казка і поема, яка стоїть на чолі всіх жанрів в античній літературі. З одного боку, поеми створювалися на матеріалі міфів, а з іншого боку, в поемах відбивалися реальні історичні події XIV- XII ст. до н.е.
Поеми створювалися і виконувалися мандрівними співаками. Спочатку під акомпанемент ліри їх співали Аеди (з грец. «Аейдо» – співаю ») – автори пісень. Такі пісні були імпровізацією, тобто тексти пісень постійно змінювалися. Згодом на зміну авторам прийшли виконавці – рапсоди (від грец. «Раптена» – «сшиваю» і «оде» – «пісня»), які привели тексти поем до закінченого вигляду.