Людина створена для невідомої місії. У кожного вона різна. Одні стають професорами, інші вчителями, треті письменниками. Та нажаль є люди, які не знають своє призначення. Вони скоюють злочини, псують чуже майно, конфліктують, кажуть нецензурні речі. Та це їх не виправдовує. Просто можливо ще у самому дитинстві їх не так виховали, вони бешкетували, створювали невеличкі крадіжки, сприяючи розвитку у поганому напрямі. Людина після смерті повинна залишатися людиною. Для цього потрібно залишити свій слід в історії. Нехай він буде невеликим, але тебе будуть памятати як вчителя, гарного друга, доброго колегу, дисципліновану людину.
«Заповіт» Тараса Шевченка — мабуть найвідоміший поетичний твір української літератури. Це — унікальний твір, адже українська і світова культура не знала досі такої глибокої, емоційної поезії, у якій письменник висловив би всі свої болі та мрії і дав би настанови нащадкам. «Заповіт» пройнятий надзвичайною любов’ю до України, чарівним патріотичним пафосом. Т. Шевченко передав ніби свою останню волю в цій поезії. Майстерно змальовані картини природи: «Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі…» Але будь-який уважний читач одразу помітить, що у цих пейзажах виявляється не просто поетична майстерність, а вся душа поета, усі його почуття. У «Заповіті» Шевченко звертається до свого народу: він закликає до дій. На перший погляд, цей заклик здається просто частиною поетичного твору, але він не залишає байдужим жодного читача:<span>Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.</span>Думка, передана автором у цих рядках, надзвичайно глибока. Особисто мені малося, що Шевченко закликав не до реального збройного повстання, а до духовного повстання. Він закликав повстати проти старого життя, старого суспільного ладу, старих проблем. Це заклик насамперед будувати нову Україну, в якій не буде місця кріпацтву (ця проблема все життя дуже боліла Кобзареві). У ній не буде місця несправедливості, зрадництву, знущанням із простого люду. Усе своє життя Шевченко найбільше хотів побачити українських селян вільними від панів, а саму Україну — незалежною. Шкода, що мрія Шевченка здійснилася вже після його смерті. Тарас Шевченко закликає всіх українців жити в злагоді, разом Сюронити справедливість, разом боронити свою рідну землю від зла.Шевченко вірить у свій народ, у його непереможну силу, у щасливе майбутнє України. Він розуміє, що для того, аби його мрії та мрії всіх українців стали реальністю, необхідно багато часу. Необхідні прагнення перемогти і сили боротися. Про свою впевненість у народі Шевченко ніби говорить між рядками поезій, він переконаний — український народ подолає всі негаразди. Впевненість у власних силах, у праведності своєї мети передається кожному читачеві, який читає «Заповіт». І водночас читач щиро захоплюється особистістю геніального сина України — Тараса Шевченка. Ніби розуміючи і знаючи усе заздалегідь, Великий Кобзар закінчує свій «Заповіт» простими, але такими хвилюючими словами:<span>І мене в сім’ї великій,
В сім’ї вольній, новій
Не забудьте пом’янути
Незлим, тихим словом.</span>
Ответ:
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно спостерігати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
Объяснение:
Книга мауглі навчила мене цінувати дружбу , завжди продумувати все наперед
Нет абсолютной свободы ни у кого, даже если они, бия себя в грудь, утверждают это. Человек зависим от работы, от семьи, от друзей, даже от любв, т. как он социальное существо. Помните слова? Жить в обществе и быть свободным от общества нельзя. Относительная свобода существует у людей сильных духом, могущих пойти напролом, но такие люди вечно гонимые