Все через грушу.Бо земля одного брата а груша другого,і коли груша всохла тобі вони помирилися!
Може я не поет но за цю віповідь в 10 балів.
Епітети — золоті яєчка, «вишні чорноокі», «шлях золотий»
метафори — хатка стоїть на самоті, «дорога лежить», «казка сидінь, жоржини виглядають»
зображують застиглість картини: уособлення «навшпиньки виглядають жоржини через тин» створює конкретний зоровий образ, шо дозволяє уявити висоту тину, вигляд квітів.
Хтось сказав, що природа дає людині душу й тіло, а книга утверджує її розум . І з цим важко не погодитися. Адже погляди на життя,ставлення до людей,інтереси і смаки,запити і потреби дорослої людини залежать від якості тих книжок,які вона прочитала в роки дитинства і юності . Художні твори впливають на становлення характеру людини,на розумові,моральний і естетичний розвиток.
Коли ми були маленькі і не вміли читати,нам читали батьки . Перші книги які нам,це були казки. Потім ми пішли до дитячого садочку, в якому наші вихователі читали багато творів про тварин,які безумовно впливали на наше ставлення до живих істот. Ці книжки, нас вчили, що неможна знущатися над тваринами, а навпаки їм треба допомагати.
Коли ми пішли до школи ми читали вже самі. Це були вже-більш пізнавальні книжки, читаючи які, ми глибше пізнавали історію і звичаї свого народу, переживали за позитивних героїв. Вони вчили нас, як потрібно себе поводити в тому чи іншому випадку, як самовіддано любити Батьківщину,людей.
Це говорить про те, що книга-джерело мудрості, із якого ми черпаємо знання все життя !
Михайлик – головний герой повісті М. Стельмаха «Гуси-лебеді летять». Це дев’яти-десятирічний жвавий сільський хлопчик, змалку любить природу, із захопленням сприймає весь світ навколо. Допитливий – часто розмовляв з дідусем про явища природи, спостерігав за рослинами; розумний, любив багато читати попри заборону мами, обожнював ходити до школи, вчитися, навіть у лютий мороз, навіть без чобіт. Був щедрим, добросердечним, співчутливим, пожалів жебрачку з дитиною. Любив і поважав своїх батьків, дідуся, бабусю.
• «Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі… ».
• «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка….Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
• «Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
• «Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха… І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
• «Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники…»
• «Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
• Мар’яна —> Михайлику: «І вчися…та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»