З давніх давен в Україні піснею життя розпочиналось нею і закінчувалось.Пісня поруч з нами ціле життя. Мамина колискова це те саме перше що ми памятаємо. Дні народження без пісень не проходять( у мене точно) також без пісні неможливе весілля, коляди , щедрівки і на похороні теж без пісні не буває.
Тугар Вовк - тухольський боярин , якому князь подарував землі Тухольщини . Вважає себн вищим за громаду і хоче насаджувати нові порядки. Відмовляється віддавати Мирославу за Максима бо вважає простого смерда недостойним боярської дочки. Видав монголам плани руської дружини напередодні битви на Калці, та знову стає зрадником, приводячи монголів до Тухлі.
ПОРТРЕТ І ЗОВНІШНІСТЬ ТУГАРА ВОВКА:
« Був мужчина , як дуб.Плечистий, підсадкуватий, з грубим, чорним волоссям, він і сам подобав на одного з тих злющих тухольських ведмедів »
РИСИ ХАРАКТЕРУ ТУГАРА ВОВКА :
1. Підступність;
2.Хитрість;
3.Гордість;
4.Зарозумілість;
5.Корисливість;
6.Улесливість;
ТУГАР ВОВК - не щасливий. Батьків своїх не пам'ятає, втратив дружину, а пізніше й дочка відцуралася батька. Але в цьому Тугар Вовк сам винний. Його гордість, зарозумілість, зневажливе ставлення до народу, прагнення до влади знаходять вияв у його вчинках, перекреслюють батьківські почуття і хвилинне благородство ( коли рятує життя Максимові ). Тугар Вовк любить полювання , він дуже хоче кимось керувати, до того ж він - подвійний зрадник.
Т.Вовк гірший за ворога, це зрадник, він виступив проти свого народу, пішов служити ворогам. І виправдання йому не може бути. Навіть тоді, коли він рятує Максима, якого хотів зарубати Бурунда, він не спокутує своєї провини перед народом.
На прикладі боярина автор засуджує зраду і підкреслює, що в першу чергу зраджують свою батьківщину багатії, а справжніми патріотами є трудящі люди .
Василь Голобородько у своїх поезіях викорістовує епітети - "зелене волосся дощу", метафори - "уплетена дорога", анафора - "хто напасеться", порівняння - "уплетена річка,наче блакитна стрічка", повторення - "дощ"
«Тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.
<span>Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу. </span>
<span>Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. Бо дружина Палатна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульетти. </span>
<span>Звичайно, література і життя — це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки: </span>
<span>Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, </span>
<span>а я тебе ізгадаю сім раз на годину. </span>
Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — Івана та Марічку.<span>
</span>
На мою думку, Батьківщина — одна з найбільших цінностей у нашому житті, яку ти не вибираєш: вона дана тобі батьками як спадок, який маєш любити й берегти, щоб передати власним дітям.
По-перше, Батьківщина — це насамперед духовний материк, тобто не лише країна, у якій ти народився, а й усі духовні надбання роду й народу: мова, пісні, традиції, звичаї, які відповідають твоїм ментальним особливостям. Яскравим прикладом усвідомлення цього є моя сім’я, де панує пошана до традицій, моральність, прагнення знати народні звичаї й дотримуватися їх: усі ми розмовляємо українською й любимо співати народні пісні, а святкову сорочку кожному власноруч вишила мама; щоліта мандруємо стежками України (у першому поході мене, піврічного, ще несли в спеціальному рюкзачку); допомагаємо дідусям і бабусям поратися на городі, у саду, учимося жити так, щоб не було перед ними соромно.
По-друге, навіть якщо людина з якоїсь причини змушена жити поза межами рідної землі, вона несе у своєму серці часточку Батьківщини. Прикладів цього в літературі сила-силенна. Чи не найяскравішим серед них є творчість Тараса Шевченка, зокрема його поезія «І виріс я на чужині…», у якій Кобзар пише, що для нього немає нічого кращого, як «Дніпро та наша славная Вкраїна…». Глибинним розумінням патріотизму вражають «Кам’яний хрест» Василя Стефаника і «Волинь» Уласа Самчука, поезії Олександра Олеся та Євгена Маланюка.
Отже, Батьківщина — це найцінніший дар твого народу й роду. Це не тільки земля, на якій ти народився та проживаєш, а й уся духовна спадщина твоїх пращурів, яку мусиш плекати й примножувати скрізь і завжди.