«Тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття. <span>Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу. </span> <span>Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. Бо дружина Палатна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульетти. </span> <span>Звичайно, література і життя — це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки: </span>
<span>Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, </span> <span>а я тебе ізгадаю сім раз на годину. </span>
Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — Івана та Марічку.<span> </span>
Джерела свідчать , що ще за часів Київської Русі існували народні співці, які виконували твори на історичні теми, а пізніше їх прямі спадкоємці — кобзарі. Микола Васильович Гоголь вважав їх за охоронців бойової слави України.
Минали роки, сторіччя, а українська історична пісня жила, розвивалася, передавалася з покоління у покоління. Чому ж не вмирають народні історичні пісні? А безсмертні вони тому, що в них живе сам народ, його мудрість, його джерельна совість. У народних піснях сяє мудрість і безстрашність, доблесть, лицарські подвиги захисників Вітчизни — українських козаків, які, не шкодуючи свого життя, відстоювали волю і незалежність нашого народу, Батьківщини.
Українські нароодніісторичні пісні — могутнє духовне джерело нашого народу. У народній пісні живе образ нашої славної України, її героїчна і водночас трагічна історія.
Героями історичних пісень є видатні діячі народу, а також пересічні козаки й селяни, які за влучним висловленням М. Стельмаха, шаблею, списом і серцем боронили рідну землю.