Эм...я не очень задание поняла >_> Ну, если разницы нет, надеюсь это пойдет...
Думи мої, думи мої,
<span>Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..</span><span>Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх...</span><span>Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!</span><span>За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!</span><span>Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,</span><span>А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...</span><span>Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
</span>
Коли я читав повість А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.<span>Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.</span>
На мою думку потрібно доробляти справи до кінця, тому що, як би всі залишали недороблені справи, то світ був би зовсім інший. Звичайно, потрібно це робити, бо потім стає легше і оточуючим і тобі. Це і тобі краще, бо вже на одну справу буде менше.
<span>Великий поет Дайте Аліг'єрі увінчав своєю творчістю добу Середньовіччя і розпочав в Італії та в усій Європі нову епоху Відродження. Найбільш відомий твір Дайте — поема «Божественна комедія» (1307— 1313 рр. — 1321 р.). Данте назвав свою поему «Комедією». Пізніше Дж. Бокаччо, вражений силою таланту автора і величчю його твору, приєднав до цієї назви визначення «божественна». Під такою назвою — «Божественна комедія» — поема була опублікована у 1555 році, ввійшовши до скарбниці світової літератури.
Данте описує стан душі людини після її смерті і в алегоричній формі показує, що людина, згідно зі своїми вчинками на землі, потрапляє до пекла, чистилища або раю. При цьому поет спирався на біблійне вчення про те, що людина має два життя і дві смерті — фізичну (тілесну) і вічну (духовну). Однак Данте долає середньовічне уявлення про незмінність і приреченість людської натури.
У центрі твору — людина, котра прагне духовного вдосконалення себе й світу, вона здатна осягнути проблеми всього людства. Форма розвитку сюжету — подорож по загробному світу. Цей прийом до Данте неодноразово використовували його великі попередники — Гомер, Овідій, Вергілій. У середньовічній літературі існував жанр так званих «видінь», згідно з яким письменники показували муки грішників або раювання праведних. Однак у Данте «подорож душі після життя» перетворюється на всеохоплюючу картину, яка показує духовний стан сучасної йому Італії і всього людства.
Таким чином, поема сповнена не містичних, а цілком реальних проблем, що набувають філософського значення. Про задум твору Данте писали, що письменник мав на меті «Врятувати людей від ганебного стану і привести їх до щастя». Письменник прагнув до духовного спасіння Людини й усього світу. Він проголошував високі ідеали Добра, Любові, Милосердя, Розуму, які, на його думку, можуть змінити життя суспільства. Письменник, на противагу середньовічній моралі, утверджував, що людина ще на землі мусить усвідомити своє становище, намагатися поліпшити його, звертаючись до прихованих творчих сил своєї душі.
Данте писав свою поему з тим, щоб її можна було тлумачити з чотирьох поглядів. .Перший аспект — буквальний, коли текст розуміється таким, як він написаний. Другий аспект — алегоричний, коли під текст слід підставляти події зовнішнього світу. Аспект моральний передбачає опис переживань і пристрастей людської душі. Четвертий аспект — містичний або філософський. Якщо взяти, наприклад, першу пісню «Божественної комедії», то її моральний сенс полягає в тому, що дія відбувається в людській душі, звідусіль оточеній гріхами (леопард — любострастя, лев — гордість, вовчиця — жадібність), яким протистоїть ідеал громадянських чеснот.
У центрі художнього світу «Божественної комедії» знаходиться земля. У північній півкулі розташована глибока воронка Пекла, центр якої — в середині Землі. У дев'яти колах мучаться душі грішників. Це загальна картина людських вад і гріхів. У Пеклі Данте супроводжує Вергілій. Найстрашніший гріх, на думку поета,— це зрада. У Південній півкулі розташована гора Чистилища, оточена з усіх боків океаном. Разом з передчистилищем і земним раєм тут також дев'ять кіл, у яких очищуються душі померлих. Навколо Землі рухаються Сонце і планети. Вони створюють також дев'ять кіл, на яких розташований небесний Рай, де живуть у вічному блаженстві душі праведників. Десяте коло утворює Емпірей, помешкання божества, світ вічності. Данте змальовує Небесну розу — втілення християнських ідеалів. У фіналі з'являється авторові видіння Бога, і йому нарешті відкривається ідея Божественної любові.
Подорож героя поеми Данте «Божественна комедія» у потойбічний світ має глибокий духовний і моральний сенс, закликає людей позбуватися гріхів і прагнути до християнських та загальнолюдських ідеалів доброчестя. </span>