Сорочинская ярмарка
Поселянин Солопий Черевик с женой и красивой чернобровой дочкой Параской приезжает на ярмарку в местечко Сорочинец. В Параску влюбляется случайно увидевший её во время переезда через мост парубок (парень) Грицко. На ярмарке он знакомится с Параской, которой и сам очень нравится. Угостив Солопия Черевика кружкой горилки, Грицко добивается от него согласия на свою свадьбу с Параской. Но выдать дочь за Грицко отказывается сварливая жена Черевика, Хивря. Помочь опечаленному парубку берутся торгующие у него по дешёвке волов цыгане.
По ярмарке распространяется слух о заколдованной красной свитке (кафтане), якобы некогда принадлежавшей одному выгнанному из пекла чёрту. Пропившись, чёрт заложил свитку на год некоему жиду, а тот из корысти продал её до срока истечения заклада. Свитка приносила несчастье всем своим новым владельцам, пока один из них не разрубил её на части и не разбросал вокруг Сорочинской ярмарки. Но с тех пор ежегодно на ярмарку в Сорочинцы является чёрт искать куски своей свитки. Он нашёл уже их все, кроме левого рукава.
Историю о свитке рассказывает в доме Черевика его кум. В самый страшный момент рассказа за окном раздаётся хрюканье, оно открывается – и в комнату заглядывает страшная свиная рожа. Вся семья Черевика в страхе разбегается; из-под потолка падает попович, любовник Хиври, которого она перед неожиданным приходом мужа спешно спрятала на чердак.
Наутро насмерть перепуганный Черевик идёт на ярмарку продавать кобылу. На пути его останавливают сговорившиеся с Грицко цыгане. Заняв Солопия разговором, они незаметно перерезают узду, уводят кобылу и привязывают вместо неё кусок красного рукава. Обернувшийся Солопий принимает рукав за чёртову свитку и бросается бежать. Но его ловят парубки (друзья Грицко), говоря, что он – вор, который пытался украсть кобылу «у доброго человека Черевика», а теперь хочет скрыться.
Солопия связывают, но его освобождает от уз как будто невзначай подошедший Грицко. В обмен на избавление Черевик вторично даёт согласие выдать за Грицко Параску. На протесты Хиври теперь уже никто не обращает внимания. «Сорочинская ярмарка» Гоголя завершается картиной весёлого свадебного пира.
Кожен із нас, напевне, пам'ятає той час, коли мама, кинувши всі недороблені справи, сідала ввечері біля ліжка в дитячій кімнаті й співала колискову. В її голосі завжди було стільки теплоти, ніжності, любові, що по тілу розливалася солодка втома, очі самі заплющувалися й ми поринали в країну снів. Так було з давніх-давен і так буде завжди, бо материні почуття найсильніші й найщиріші в світі, бо ніхто нас ніколи так не пригорне, не любитиме так, як мама. І звичайно, голос матері дитина може впізнати з безлічі інших, бо тільки в ньому відчувається справжня турбота, тільки з мамою малюк почувається захищеним.
Тож не дивно, що серед усіх народних пісень особливою красою виділяються колискові, які супроводжували чи не найвідповідальніший час у житті кожної людини. Найперші роки життя для дитини дуже важливі, адже саме в цей період відбувається найбільш стрімкий фізичний і розумовий розвиток. Настільки багато за такий короткий проміжок часу людина більше ніколи не зможе осягнути. Це велика таємниця життя, яку розгадати можуть тільки сама дитина та її мати. Власне, матері традиційно належить найголовніша роль у вихованні маленької особистості.
Запитання: Про який твір живопису йдеться в оповіданні "Усмішка"
Відповідь: У творі Бредбері "Усмішка" йдеться про картину "Монна Ліза", яку створив Леонардо Да Вінчі. Це підтверджується таким діалогом з твору:
– Як її звати, сер? – тихо спитав Том.
– Картину? Здається, "Монна Ліза"... Точно "Монна Ліза".
До того ж, картина підходить під опис: "Жінка на картині посміхалася таємничо-сумовито".
<span>ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ. Найголовнішою ознакою мого
трудового міста є його архітектура. У минулому столітті центр Харкова
уособлював розкіш та індивідуальність, у тридцяті роки нашого століття -
простоту і монумен-талізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі
ознаки - місця, які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна
течія», пам’ятник Кобзареві. Особливо шанують харків’яни пам’ятник
Тарасові Григоровичу Шевченку. Його встановлено в міському парку на
вулиці Сумській. Уминулі роки парк належав університету, він так і
називався університетським садом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря.
Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До того
ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані по
спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бокових
алей.</span>
Постать Шевченка видно здалеку, вона гігантських розмірів, близько
шести метрів, тому перехожі мають змогу вдивитися в обличчя видатного
поета. Скульптор так вдало передав риси його зовнішності, що, здається,
можна уявити його вдачу: сміливість, допитливість, рішучість. Від усієї
постаті віє бунтарством і непримиренністю.
<span>Ус і шістнадцять фігур, розташовані навколо
трикутного гранітного пілона, здаються удвічі меншими за Кобзаря, проте
теж добре простежуються. Особливо мене вражає жінка з немовлям на руках -
Катерина. Оскільки цей пам’ятник я знаю з дитинства, то не уявляю
Катерину іншою. Навіть читаючи твір, я бачу її саме такою, як на
пам’ятнику. А далі, герої Шевченкових творів - гайдамаки, навіть
по-вержені (одна постать лежача) вони дужі і вражаючі, бо вони - борці
за волю. І козак-запорожець, і миколаївський рекрут, і селяни показані
закутими, але нескореними. Ус і інші образи - уособлення більш пізньої
доби - доби революцій і пореволюційних перетворень. І лише одна постать
може бути уособленням усіх часів, це постать дівчини з книгою. Хоча в
ній добре вгадується епоха років тридцятих, проте я вважаю її сучасною,
бо нинішній молоді теж властивий потяг до знань, а Харків
вважається найкрупнішим студентським містом в Україні. Символічно і те,
що композицію розпочато і завершено жіночими постатями, адже образ жінки
у творчості Т. Г. Шевченка - це образ України. Скульптор М. Г. Манізер і
архітектор І. Г. Лангбард ставили своїм завданням показати значимість
Великого Кобзаря для минулого, сучасного і майбутнього. І це в тридцяті
роки, коли українська культура потерпала від культу сталінізму! А
українські актори Наталія Ужвій, Амвросій Буч-ма, Іван Мар’яненко,
Олександр Сердюк залишили свій слід не лише в театральному мистецтві, а і
в архітектурі, допомагаючи скульпторові у створенні пам’ятника.</span>
<span>Пам’ятник Т. Г. Шевченкові
в Харкові було відкрито 24 березня 1935 року. Відтоді минуло багато
часу, але кожний харків’янин пишається і тим, що цей пам’ятник є одним
із найкращих у світі, і тим, що він став невід’ємною частиною нашого
давнього і вічно молодого міста.</span>