<span>ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ. Найголовнішою ознакою мого
трудового міста є його архітектура. У минулому столітті центр Харкова
уособлював розкіш та індивідуальність, у тридцяті роки нашого століття -
простоту і монумен-талізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі
ознаки - місця, які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна
течія», пам’ятник Кобзареві. Особливо шанують харків’яни пам’ятник
Тарасові Григоровичу Шевченку. Його встановлено в міському парку на
вулиці Сумській. Уминулі роки парк належав університету, він так і
називався університетським садом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря.
Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До того
ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані по
спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бокових
алей.</span>
Постать Шевченка видно здалеку, вона гігантських розмірів, близько
шести метрів, тому перехожі мають змогу вдивитися в обличчя видатного
поета. Скульптор так вдало передав риси його зовнішності, що, здається,
можна уявити його вдачу: сміливість, допитливість, рішучість. Від усієї
постаті віє бунтарством і непримиренністю.
<span>Ус і шістнадцять фігур, розташовані навколо
трикутного гранітного пілона, здаються удвічі меншими за Кобзаря, проте
теж добре простежуються. Особливо мене вражає жінка з немовлям на руках -
Катерина. Оскільки цей пам’ятник я знаю з дитинства, то не уявляю
Катерину іншою. Навіть читаючи твір, я бачу її саме такою, як на
пам’ятнику. А далі, герої Шевченкових творів - гайдамаки, навіть
по-вержені (одна постать лежача) вони дужі і вражаючі, бо вони - борці
за волю. І козак-запорожець, і миколаївський рекрут, і селяни показані
закутими, але нескореними. Ус і інші образи - уособлення більш пізньої
доби - доби революцій і пореволюційних перетворень. І лише одна постать
може бути уособленням усіх часів, це постать дівчини з книгою. Хоча в
ній добре вгадується епоха років тридцятих, проте я вважаю її сучасною,
бо нинішній молоді теж властивий потяг до знань, а Харків
вважається найкрупнішим студентським містом в Україні. Символічно і те,
що композицію розпочато і завершено жіночими постатями, адже образ жінки
у творчості Т. Г. Шевченка - це образ України. Скульптор М. Г. Манізер і
архітектор І. Г. Лангбард ставили своїм завданням показати значимість
Великого Кобзаря для минулого, сучасного і майбутнього. І це в тридцяті
роки, коли українська культура потерпала від культу сталінізму! А
українські актори Наталія Ужвій, Амвросій Буч-ма, Іван Мар’яненко,
Олександр Сердюк залишили свій слід не лише в театральному мистецтві, а і
в архітектурі, допомагаючи скульпторові у створенні пам’ятника.</span>
<span>Пам’ятник Т. Г. Шевченкові
в Харкові було відкрито 24 березня 1935 року. Відтоді минуло багато
часу, але кожний харків’янин пишається і тим, що цей пам’ятник є одним
із найкращих у світі, і тим, що він став невід’ємною частиною нашого
давнього і вічно молодого міста.</span>
Іван Сила - - головний герой повісті О. Гавроша " Неймовірні пригоди Івана Сили ". Він був дуже сильною й мужньою людиною. Багато разів Сила вигравав набагато досвідчених боксерів та силачів. За допомогою цих здібностей Іван прославив український народ. За його могучими плечима і сильним духом ховається добрий та щирий характер. Іван Сила дуже загадковий герой, який утілює всі потрібні риси для того, щоб бути прикладом для всіх нас.
Як би не складалися відносини між людьми, іноді вони можуть стати по-справжньому красивими і навіть вражаюче прекрасними. Іноді це відбувається випадково, але буває і так, що для прояву всієї краси відносин між людьми необхідний незвичайний або навіть екстремальний випадок. Коли це відбувається, людина може вчинити щось по-справжньому вражаюче і незвичайне.
В новелі О. Генрі “Останній листок” показаний ще один прекрасний приклад високих людських відносин. У кварталі художників вибухнула епідемія пневмонії, одна з мешканок Джонсі сильно захворіла. Вона дивилася на дерево за вікном і думала, що помре, коли з нього впаде останній листок. Але минали дні, а він все ніяк не падав. Виявилося, що її сусід Берман намалював на дереві листок. Це допомогло Джонсі зберегти дух і все-таки вижити, а от Берман малював у дощову ніч, а тому захворів і пізніше помер. Все це дивно, але люди іноді все-таки здатні на такі неймовірні вчинки. Берман дуже не хотів, щоб Джонсі вмирала. Він вірив, що його справа допоможе їй вижити. На жаль, щоб допомогти їй, він помер сам.
Цей твір подає людям прекрасні приклади того, що іноді трапляється. Людина – дивовижна істота, яка володіє фантастичною свідомістю, яка може привести її до найбільш незвичайних вчинків і дій. Якщо людині щось дійсно потрібно, вона може пожертвувати собою до кінця, як Берман з “Останнього листка”. Все це дивовижно і чудово.
-Епітети: вишнева Україна, мова солов’їна, хмари пурпурові, весни світлі і щирі -------- -Порівняння — любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води, між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками, «як та купина, що горить — не згора» -Метафора «в просторів солодкому чарі»
Народна пісня — душа народу
Цей вислів став уже крилатим. Особливо щодо української пісні, бо
українців у світі знають як співучий народ. Пісня супроводжує людину все
життя: від народження й до самої берізки (так каже моя бабуся). Мама
мені співала колискових пісень, а потім, коли я трохи підріс, вона вчила
мане гарно говорити і ми з нею разом співали коротенькі дитячі
пісеньки, особливо мені подобалася пісенька «Котку, котку рябку, викопай
нам грядку».
У піснях народ ніби записав усю історію, тому є пісні історичні, є
побутові, чумацькі, є обрядові пісні та безліч дитячих пісеньок. А у нас
на книжковій полиці стоїть дуже цікава книжка «Історія України в
народних піснях», там можна прочитати про все: і про Богдана
Хмельницького, і про лицарів, що боронили землю від ворогів, і про
героїчну Марусю Богуславку, яка визволила бранців із полону.
Українці — народ жартівливий, тому в збірниках пісень можна знайти
безліч жартівливих пісень. І радість, і смуток, і душевні переживання
народ вилив у пісню. Тож справді, пісня — душа народу.