Твір гумористичний і повчальний. У ньому висміяне перше кохання, і ще раз доказано силу кохання. Заради кохання можна зробити все (навіть померти -як каже Федько).
Багато людей задумуються над цим питанням, але погляди з цього приводу розходяться. Усі споконвіку прагнули волі. Для мене воля є не менш важливою частиною у житті: виражати свої думки, емоції не боячись, робити те, чого прагнеш, про що мрієш. Дуже важливо почуватися свободним, а як вважаєте ви?
В одній з найкращих своїх поезій Василь Симоненко запитує читача: «Ти знаєш, що ти людина?» На перший погляд, це питання видається риторичним, але це тільки на перший погляд. Звісно, всі ми люди, але мало хто з нас може дати хоча б приблизне визначення цьому поняттю, можна навіть сказати, — цій філософській категорії... Що значить бути людиною? Що для цього треба робити, чого прагнути? Я думаю, кожен повинен намагатися відповісти на це питання хоча б для себе: це допомагає визначити свої життєві орієнтири, розібратися у своїх же власних поглядах на світ та на себе.
Цікаво простежити, як змінювався погляд на людину, її життєву місію і місце у всесвіті протягом сторіч. Згадаймо фаталізм давніх греків та римлян: вони вірили, що життям людей повністю керують боги, все визначаючи наперед. Долю, визначену олімпійськими богами, на думку давніх народів, не можна було змінити. У часи Середньовіччя людина все ще перебувала під тиском догм, визначеності наперед. Тільки в епоху Відродження починається розквіт незалежності людської істоти, постулюється свобода вибору, можливість самому вирішувати свою долю. У цей час митці у творах мистецтва пропагують принципово нові ідеї: вважається, що людина містить бога в собі, сама є напівбожественою істотою, здатна творити, розвиватися, обирати свою долю. Так само й пізніше, натхненні відкриттями науки, розвитком цивілізації, люди дедалі більше вірять у власну відповідальність за своє життя, у право змінювати та обирати свою долю. Як бачимо, погляди на саму людську сутність змінювались протягом сторіч. Чи було щось, що поєднувало всі ці думки та теорії? Безумовно! Яку б концепцію не підтримували представники того чи іншого історичного та культурного часу, яку б філософську школу не вважали найкращою, проте зоставалися вічні, загальні цінності. Людина за природою своєю добра, народжена у добрі і створена для добра. Людина має дар від Бога: можливість творити, розвиватися, кожен народжується, маючи певні таланти, — треба лише розвивати їх, а не «закопувати у землю», як кажуть.
Схожі погляди висловлює Василь Симоненко у своїй поезії із промовистою назвою «Ти знаєш, що ти — людина?». На початку твору поет зазначає: «Усмішка твоя єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні». Ця фраза проходить рефреном крізь увесь поетичний твір. Головним у людині, як можна зрозуміти з поезії, Василь Симоненко вважає індивідуальність, особистісне начало.
<span> Спочатку ця думка видалася мені не новою, але потім я зрозумів, наскільки важливою вона є, наскільки загострюється її актуальність у наш час! Адже зараз риси індивідуальності часто стираються. Глобалізація, про яку постійно сперечаються представники різних політичних та громадських організацій, напевне, має свої позитивні риси, але так часто вона призводить до нівеляції відмінностей між людьми, між цілими націями. Люди прагнуть певної уніфікації одягу, з'являється поняття «загальних, світових» мов (такою стає англійська), в електронному спілкуванні за допомогою Інтернету стираються майже всі вікові, соціальні відмінності між людьми. Я впевнений, що це є проблемою на сучасному етапі розвитку людства, яку треба розв'язувати, принаймні намагатися розв'язати. Не треба намагатися самотужки змінити світ: рясно розсипати антиглобалістські гасла і подібне, — мені здається, треба почати з себе, з визначення індивідуальності у собі. Люди, які мають власний стиль в одежі, власну неповторну манеру говорити та є незалежними й оригінальними у думках та поглядах на життя, привертають до себе увагу, з ними приємно та цікаво спілкуватися. Тож треба більше уваги приділяти своєму розвиткові, виробленню власних смаків та поглядів, пам'ятаючи, що будь-яка людина неповторна. І дуже добре, що є літературні твори, які нагадують нам про такі важливі аспекти людського життя, допомагають нам у суєті </span>
Прокинувшись вранці, Климко вирушає у подорож до міста Слов’янська, щоб придбати сіль, яку потім можна було виміняти на будь-який харч
Хлопець згадав, як він, сирота, жив у дядьки Кирила, машиніста великого паровоза ФД. Климко завжди зустрічав дядька, готував їжу, звітувався про навчання. Одного разу дядьку привезли на дрезині-рейковозі мертвим. Відбулося його поховання. Климко залишається самотнім.
Климко після смерті дядька Кирила не залишився жити у тітки Моті і вирушив до великого міста. Дід Бочонок, він же аптекар, полюбляв ходити по базару і рекомендувати торговцям ліки. Він дав Климку білі сухарі, які потім виявилися червивими. Хлопець, щоб не зголодніти, вимушений був шукати їжу. Йому пощастило: накопав п’ятдесят сім картоплин. Тяжким випробуванням для Климка була хвороба ніг, які він самотужки вилікував.
На шляху до Слов’янська Климко побачив чорну копичку, але помилився, то був старий курень на баштані, де він і переночував. Після того як згоріла станція від бомбардування, Климко оселяється у ваговій кімнаті шахтної сортувальниці. Зустріч Климка і Зульфата. Зульфат допомагає другу облагородити його життя. На висілку, після приходу італійців, голод.
Прокинувшись вранці, Климко відчув, що до нього підступає хвороба. Швидко зробивши собі взуття, він пішов до міста, яке здалося йому сірим, непривітним. Климко потрапляє на базар, де було багато жебраків і простого люду. Товар не купувався, а здебільшого мінявся. Безногий дядько подарував Климкові взуття, розповів про місто, де можна здобути солі. Під час облави дядько і Климко заступилися за дівчину, яку поліцаї намагалися забрати із собою. Незнайома жінка запрошує до себе Климка і обіцяє дати йому стільки солі, скільки він донесе.
Три дні перебував Климко у тітки Марини, сам того не відчуваючи, бо був тяжко хворим. Прокинувшись і не побачивши хазяйки, Климко підмів двір, порвав старий цупкий бур’ян попід призьбою. Тітка Марина запропонувала хлопцю залишитися у неї жити. Той відмовився
Климко підходив до своєї станції вже увечорі. Він дуже втомився. Раптом почулася стрілянина. Від переїзду назустріч йому біг якийсь чоловік — босий, у солдатському галіфе, і в гімнастерці без реміняки. Хлопець відчув, як його щось штовхнуло в груди. Климко впав. До нього швидко біг Зульфат.
Джерело: https://dovidka.biz.ua/klimko-tyutyunnik-syuzhet/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua