В одній з найкращих своїх поезій Василь Симоненко запитує читача: «Ти знаєш, що ти людина?» На перший погляд, це питання видається риторичним, але це тільки на перший погляд. Звісно, всі ми люди, але мало хто з нас може дати хоча б приблизне визначення цьому поняттю, можна навіть сказати, — цій філософській категорії... Що значить бути людиною? Що для цього треба робити, чого прагнути? Я думаю, кожен повинен намагатися відповісти на це питання хоча б для себе: це допомагає визначити свої життєві орієнтири, розібратися у своїх же власних поглядах на світ та на себе. Цікаво простежити, як змінювався погляд на людину, її життєву місію і місце у всесвіті протягом сторіч. Згадаймо фаталізм давніх греків та римлян: вони вірили, що життям людей повністю керують боги, все визначаючи наперед. Долю, визначену олімпійськими богами, на думку давніх народів, не можна було змінити. У часи Середньовіччя людина все ще перебувала під тиском догм, визначеності наперед. Тільки в епоху Відродження починається розквіт незалежності людської істоти, постулюється свобода вибору, можливість самому вирішувати свою долю. У цей час митці у творах мистецтва пропагують принципово нові ідеї: вважається, що людина містить бога в собі, сама є напівбожественою істотою, здатна творити, розвиватися, обирати свою долю. Так само й пізніше, натхненні відкриттями науки, розвитком цивілізації, люди дедалі більше вірять у власну відповідальність за своє життя, у право змінювати та обирати свою долю. Як бачимо, погляди на саму людську сутність змінювались протягом сторіч. Чи було щось, що поєднувало всі ці думки та теорії? Безумовно! Яку б концепцію не підтримували представники того чи іншого історичного та культурного часу, яку б філософську школу не вважали найкращою, проте зоставалися вічні, загальні цінності. Людина за природою своєю добра, народжена у добрі і створена для добра. Людина має дар від Бога: можливість творити, розвиватися, кожен народжується, маючи певні таланти, — треба лише розвивати їх, а не «закопувати у землю», як кажуть. Схожі погляди висловлює Василь Симоненко у своїй поезії із промовистою назвою «Ти знаєш, що ти — людина?». На початку твору поет зазначає: «Усмішка твоя єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні». Ця фраза проходить рефреном крізь увесь поетичний твір. Головним у людині, як можна зрозуміти з поезії, Василь Симоненко вважає індивідуальність, особистісне начало. <span> Спочатку ця думка видалася мені не новою, але потім я зрозумів, наскільки важливою вона є, наскільки загострюється її актуальність у наш час! Адже зараз риси індивідуальності часто стираються. Глобалізація, про яку постійно сперечаються представники різних політичних та громадських організацій, напевне, має свої позитивні риси, але так часто вона призводить до нівеляції відмінностей між людьми, між цілими націями. Люди прагнуть певної уніфікації одягу, з'являється поняття «загальних, світових» мов (такою стає англійська), в електронному спілкуванні за допомогою Інтернету стираються майже всі вікові, соціальні відмінності між людьми. Я впевнений, що це є проблемою на сучасному етапі розвитку людства, яку треба розв'язувати, принаймні намагатися розв'язати. Не треба намагатися самотужки змінити світ: рясно розсипати антиглобалістські гасла і подібне, — мені здається, треба почати з себе, з визначення індивідуальності у собі. Люди, які мають власний стиль в одежі, власну неповторну манеру говорити та є незалежними й оригінальними у думках та поглядах на життя, привертають до себе увагу, з ними приємно та цікаво спілкуватися. Тож треба більше уваги приділяти своєму розвиткові, виробленню власних смаків та поглядів, пам'ятаючи, що будь-яка людина неповторна. І дуже добре, що є літературні твори, які нагадують нам про такі важливі аспекти людського життя, допомагають нам у суєті </span>
Это замечательное произведение известной украинской поэтессы посвящено осмыслению мира и своего места в нем. Стихотворение типично женское. Героиня открывает свою "женскость" многократно: грамматически - с помощью флексий, семантически - страстным выплеском эмоций, вызванных потребностью в любви, в понимании, в бережном отношении одного человека к другому. Однако именно этот гендерный пафос, выраженный почти истерически и, казалось бы, ограничивающий воспринимающее сознание ярко и почти агрессивно выраженным женским "я" лирической героини, помогает поэтическому дискурсу подняться на более высокий уровень, уровень общечеловеческого. Лирический монолог сводится, в целом, к утверждению: "Я, женщина, как никто другой, ранима и чувствительна, и именно моя слабость и беззащитность дают мне возможность увидеть и понять мир более точно и более глубоко". Красота для лирической героини (совсем по Достоевскому) именно то, что спасает мир. Общеславянские корни авторского подхода к действительности очевидны: слишком уж силен в стихотворении трагедийный и вместе с тем героический пафос гармонизации мира. Стремление исправить несовершенства окружающей реальности, намерение явно выстраданное, заслуживает не только уважения, но и действенной поддержки. Это именно то, что объединяет интенции автора и читателей, обнаруживающих себя одинаково пораженными неприкрытой истиной: "эстетика - мать этики". Именно таким образом в стихотворении отразилась парадоксальная, но от этого ничуть не менее убедительная максима нобелевского лауреата Бродского. (И еще один лауреат нобелевской премии "присутствует" в самой речевой организации текста, в интонационном строе речи: Шимборская) . <span>Красота спасает от дисгармонии, от безобразного, от хаоса. Этот мощный семантический импульс приводит в движение все концептуальные слои произведения, дает возможность воспринимать их прежде всего в морально-нравственном ракурсе и, в конечном счете, позволяет лирическому дискурсу связать собой дотоле разрозненные элементы философии, аксиологии, социологии, эстетики, психологии. В стихотворении открыто выражена тема времени и пространства. Совсем не случайно, что обе темы даны сначала в их сопоставлении с антропологическими мерками, а потом в их выходе за границы человеческой системы мер ("коли я нав*ть буду сивою" -- "несинхронною" -- "в цьому стор*чч*"), ("на пол* м*нному" -- "галактиками") - таким образом разрываются рамки земной ограниченности, и лирический субъект совершает попытку их преодоления. Обе основные темы связаны сквозным мотивом жизни и мотивом души, вдоволь изведавшей беды и горя. Однако тем более примечателен оптимистический и жизнеутверждающий пафос последней строки, которым снимается весь семантический негатив предшествующего контекста. Своим страстным призывом быть взаимно красивыми автор стремится воодушевить нас быть просто человечными -- внимательными, уважительными и заботливыми по отношению друг к другу. Я думаю ето сойдет </span>
Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, поет ніби розриває жмуток за жмутком, розкладає зів'яле листя своїх пісень, щоб воно щезло безслідно.
Тема: Зображення життя українського селянства і звичаїв народу.Головна Думка:засудження соціальноі нерівності,що перешкоджала щасливому життю Марусю та Василя.