Твір за поемами Т. Шевченка «Тарасова ніч» та «Іван підкова». Творча палітра Т. Шевченка дуже різноманітна. Тема історії рідної батьківщини завжди хвилювала поета. Україна, як багато почуттів вкладено в це слово! Яка юна велична, неповторна у своїй мальовничій красі! Україна… Це гіркий полин на козацьких могилах і освячені багряною кров’ю поля жорстоких битв із завойовниками, широкі степи, що чули плач полонянок і стогін бранців…
Тому невипадково у ранній період своєї творчості Т. Шевченко багато уваги приділяв історичній тематиці. Однією з головних тем його поезій є боротьба укранського народу проти поневолення польською шляхтою. Так виник задум поеми Тарасова ніч, в основу твору покладено події 1630 року, коли відбувся бій проти військ польського гетьмана С. Конецпольського під Переяславом. На чолі боротьби стояв Тарас Трясило, також згадуються, імена Наливайка, Павлюк це справжні борці за волю України. Т. Шевченко високо підносить героїзм вкраїнського народу в боротьбі проти зовнішніх ворогів. Минуле України протиставляється тяжкому сучасному становищу народу. Автор запитує: де ж поділась воля, про яку тільки кобзарі співають:
Тії слави козацької Повік не забудем!
Приваблювала Шевченка і тема боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників. Вперше вона порушена в поемі «Іван Підкова». Головній герой — особа історична, походив із молдаван, але був козаком. Т. Шевчено говорить про давно минулі часи, які протиставляються сучасному становищу України. Висловлюється туга за тим, що «було колись добре жити на тій Україні». Поет постійно прагне протиставити жахливому сучасному колишню волю України, про яку тепер тільки високі могили з вітром розмовляють.
Тому й розкриває митець образ Івана Підкови як мудрого отамана. Він надійний надприродною силою. Ця гіперболізація бере свій початок від фольклору. Так малював народ героїв у легендах, піснях, думах, таким він бачив своїх предків. Ми бачимо Підкову дуже сильним. Він підняв шапку — і човни стали, затихло все. Отаман завжди радиться з козаками, розмовляє, як з рівними, в похід веде їх тільки тоді, коли вони погодились на це.
Безумовно, поема Т. Шевченка підносила гордість народу за своє минуле, збуджувала патріотичні почуття.
Ответ:
в інтернеті загугли і все
Объяснение:
Читаючи твір "Білий кінь Шептало", читач може зрозуміти, що навколишній світ коня був майже як і у людей. Зараз світ дуже жорстокий. У людини є 2 шляхи: бути як всі, але мати спокійний контакт з навколишнім світом, але є й 2 шлях бути оригінальним, але мати дуже жорстокий контакт з навколишнім світом. Кожна людина має право обрати свій шлях. Якщо людина сильна, то вона зможе бути оригінальним в жорстокому соціумі, але ж якщо людина слабка, тоді їй прийдеться стати як всі, тому що жорстокий соціум її зламає....
У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.
<span />