У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.
Епітети: теплота родинного інтиму, весело і з ляском серед печі гуляє, малесенька дитина, світанковим маминим вогнем. Порівняння: мати знає більше, аніж я. Метафора: на шибах досвіток не скрес, мотузочком диму хату прив'язала до небес, душа світліє перед днем, прив'язана до неба світанковим маминим вогнем. Персоніфікація: полум'я гуляє, зникає гіркотина, не катує серце печія. Зменшувальні суфікси: мотузочком, малесенька.
Білий вірш - це вірш без рифми, який має свій ритм та певний розмір. Верлібер від білого вірша, якщо казати своїми словами, відрізняється тим, що він більш розкутий в плані ритму.
Поселянин Солопий Черевик с женой и красивой чернобровой дочкой Параской приезжает на ярмарку в местечко Сорочинец. В Параску влюбляется случайно увидевший её во время переезда через мост парубок (парень) Грицко. На ярмарке он знакомится с Параской, которой и сам очень нравится. Угостив Солопия Черевика кружкой горилки, Грицко добивается от него согласия на свою свадьбу с Параской. Но выдать дочь за Грицко отказывается сварливая жена Черевика, Хивря. Помочь опечаленному парубку берутся торгующие у него по дешёвке волов цыгане.
По ярмарке распространяется слух о заколдованной красной свитке (кафтане), якобы некогда принадлежавшей одному выгнанному из пекла чёрту. Пропившись, чёрт заложил свитку на год некоему жиду, а тот из корысти продал её до срока истечения заклада. Свитка приносила несчастье всем своим новым владельцам, пока один из них не разрубил её на части и не разбросал вокруг Сорочинской ярмарки. Но с тех пор ежегодно на ярмарку в Сорочинцы является чёрт искать куски своей свитки. Он нашёл уже их все, кроме левого рукава.
Историю о свитке рассказывает в доме Черевика его кум. В самый страшный момент рассказа за окном раздаётся хрюканье, оно открывается – и в комнату заглядывает страшная свиная рожа. Вся семья Черевика в страхе разбегается; из-под потолка падает попович, любовник Хиври, которого она перед неожиданным приходом мужа спешно спрятала на чердак.
Наутро насмерть перепуганный Черевик идёт на ярмарку продавать кобылу. На пути его останавливают сговорившиеся с Грицко цыгане. Заняв Солопия разговором, они незаметно перерезают узду, уводят кобылу и привязывают вместо неё кусок красного рукава. Обернувшийся Солопий принимает рукав за чёртову свитку и бросается бежать. Но его ловят парубки (друзья Грицко), говоря, что он – вор, который пытался украсть кобылу «у доброго человека Черевика», а теперь хочет скрыться.
Солопия связывают, но его освобождает от уз как будто невзначай подошедший Грицко. В обмен на избавление Черевик вторично даёт согласие выдать за Грицко Параску. На протесты Хиври теперь уже никто не обращает внимания. «Сорочинская ярмарка» Гоголя завершается картиной весёлого свадебного пира.