<span>Центральний персонаж п’єси – Наталка. Вона охарактеризовує себе як: «Не багата я і проста, но чесного роду, не стиджуся прясти, шити і носити воду.» Возний сватається до Наталки, але вона залишається незворушною і вірною Петру. Все село доброї думки про Наталку, зокрема Виборний про неї таке гонко, говорить: «Золото-не дівка! Наградив бог Терпелиху дочкою. Кромі того, що красива, розумна, моторна, і до всякого діла дотепна, - яке у неї добре серце, як вона поважає матір свою; шанує всіх старших себе; яка трудяща, яка рукодільниця; себе і матір свою на світі держить” . До неї сватались і дяк Тахтауловський і підканцелярист Скоробрешенко, проте в її серці місце знаходив лише Петро. Наталка зворушує відданість своєму коханому Петрові. Чотири роки вона жде Петра, що пішов заробляти гроші. Отже, Наталка завдяки таким рисам характеру, як активне ставлення до життя, здатність до боротьби, волелюбність і саме завдяки цьому виборює своє щастя – одружується з Петром.</span>
Відповідь:
У 907 році Олег вирушає у великий військовий похід на Константинополь (Цареград). За “Повістю минулих літ”, у ньому були задіяні 2000 бойових кораблів по 40 воїнів у кожному. Візантійський імператор Лев Філософ наказав замкнути ворота міста й загородити ланцюгами гавань, таким чином надавши можливість варягам грабувати передмістя Цареграду. Втім, Олег зважився на штурм нетрадиційним способом: “И повелел Олег своим воинам сделать колёса и поставить на колёса корабли. И когда подул попутный ветер, подняли они в поле паруса и пошли к городу”. Стривожені греки запропонували Олегу мир та данину. На знак перемоги Олег прибив свій щит до воріт Цареграду.
Пояснення:Найперші відомості про діяльність князя Олега (Віщого Олега, помер 912 чи 922 р.— варяг, з 879 князь новгородський, з 882 — київський) знаходимо в давньоруських літописах. Згідно з “Повістю минулих літ”, Олег був родичем Рюрика, можливо, його шурином (за Іоакімовським літописом). Після смерті Рюрика в 879 році Олег став князювати у Новгороді, оскільки син Рюрика, Ігор, був ще дитиною.
За грядою віків, за сивою пеленою часу бачаться мені мої далекі пращури, "добрі та нехитрі”, які понад усе на світі любили сіяти та ростити хліб, обробляти землю-годувальницю. Не одне століття відділяє нас від тієї знаменної доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, коли жили і відважно боролися, захищаючи свої кордони, Володимир Великий і Святослав, Роман і Данило Галицький.
<span>А скільки подвигів, скількох велетів духу народила за роки свого існування Запорізька Січ! Богдан Хмельницький та Іван Сірко, Петро Сагайдачний і Тарас Трясило, Максим Кривоніс та Іван Богун… А скільки безіменних героїв-лицарів, які, боронячи південні рубежі України, визволяючи полонених з рабства, примушували здригатися татарських ханів, спопеляли фортеці султанів, громили добірні полки польських шляхтичів. Стамбул і Кафа, Синоп і Трапезунд, мабуть, і досі пам’ятають запах порохового диму з козацьких мушкетів. </span>
<span>Гордістю нашого народу була і залишається діяльність одного з найвидатніших політичних провідників козацької України — гетьмана Івана Мазепи. Своїм політичним і дипломатичним талантом, ерудицією та культурою він зміцнив авторитет гетьманської України. </span>
<span>XIX століття виплекало чи не найбільших велетів української духовності — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. І це попри те, що в нашої нації у ці лиховісні часи російський "старший брат” намагався відібрати все — від мови до "латаної свитини”. </span>
<span>Але, напевно, така вже доля нашого народу — жити і виживати, через дар пам’яті бути невмирущим. </span>
<span>Людина — це унікальна істота, яка є не просто творінням вищого розуму, призначеним для якихось практичних цілей, не просто відображенням Божої мудрості, могутності, творчого потенціалу. Людина, з точки зору християнства, є особою, яка має власний розум, власну волю, власні почуття. Призначенням людини, як вчить Біблія, є творити добро. </span>
<span>Людина безсмертна не лише в релігійному розумінні, але й у своїх ділах. Усе, що кожен із нас зробить, матиме свій слід у майбутньому і, таким чином, стане вічним, хоча самої людини давно вже й не буде. Найзагальніше покликання кожної людини — жити. І жити гідно. Часто ми "купуємося” на зовсім дрібні і скороминущі речі, а це принижує людину, робить її життя нецікавим і примітивним. Крім основного призначення, кожен з нас, я вважаю, має своє особисте покликання. Бог кожного з нас знає і любить, і кожного наділяє тим чи іншим талантом, чи якоюсь характерною властивістю, яку людина може розвинути або змарнувати. Навіть якщо не відчуваємо у собі здібностей до мистецтва, науки чи спорту, то все одно можемо розвивати в собі щедрість, терпимість, порядність та інші чесноти, яких нам дуже часто бракує у житті. Для кожного з нас дуже важливим є те, як ми зуміємо повестися у дріб’язкових, буденних справах. Бо часто людина грішить тим, що будує якісь величезні плани, мріє про високе життя і не вміє бути уважною до щоденних потреб своїх ближніх. </span>
<span>Цінність життя людини повинна вимірюватися кількістю добра і любові, вкладених нею у кожну, хай і невеличку справу. Люди повинні жити в дружбі, злагоді, допомагати один одному. Але та допомога тільки тоді буде шляхетною, якщо вона є безкорисною. Ми з самого дитинства живемо в суспільстві, серед інших людей, і постійно відчуваємо на собі їхню опіку та внутрішню потребу якогось ставлення до них. Вже самою природою передбачено, що сильніший повинен піклуватися про слабшого. І, власне, сила сильного полягає в тому, наскільки він використовує її для служіння іншим. Батьки не просто виховують нас, дітей, забезпечують їжею, одягом, відсилають до школи; вони люблять і піклуються про нас. Мама не сподівається якоїсь особливої нагороди від дитини; вона просто любить її, і цього їй досить. Так може будуватися і суспільне життя. </span>
1871 рік для української літератури дуже знаменитий. Цього року
народилася Леся Українка, що згодом за словами Івана Франка, стала чи
не наймужнішим поетом на всю Україну.
Народилася Леся Українка 25 лютого в Новгород – волинському, в
славній родині косачів (Лариса Петрівна Косач - Квітка).
Батько Лесі – Петро Антонович Косач був людина освічена й для
свого часу передова, а натурою лагідна та добра.
З боку матері рід (Драгоманових)сягає в бурхливі часи козацьких
війн з турецько-татарськими загарбниками. Лесина мати палко кохалася в
мистецтві, невтомно збирала його зразки: різні орнаменти, тканини,
вишиванки, а також пісні, казки тощо. Вона була свого часу видатна
письменниця і друкувалася під прізвищем Олени Пчілки.