Цей отаман мав рідкісну фізичну силу і надзвичайний зріст, запросто ламав руками підкови (за це запорожці прозвали його Підковою), міг зупинити віз, запряжений 6 кіньми, ухопивши його за заднє колесо, та був здатний волячим рогом пробивав дубові ворота.
Пісні Марусі чурай відіграли важливу роль у суспільному житті України. Бо і зараз ми можемо їх чути, уявляти як було у більш давні часи. Ми можему уявити як відбувалися події минулого, всі піднесення і занепади, всі революції, кріпацький гніт.
Митько та Сергій — два друга-п’ятикласника, які стали героями повісті «Митькозавр з Юрківки, або Химера лісового озера». Винахідливі друзі, отримавши на літо завдання від «улюбленої ботанічки» зібрати колекцію комах, вмовляють своїх батьків відпустити їх у село до Митькової бабусі на усе літо. Сергійкові батьки категорично проти, бо знають, що ці двоє друзів — страшенна вибухова сила, але піддавшись вагомим аргументам про двійки за незібрану колекцію та «передчасне старіння наших організмів», нарешті здаються.
Спочатку їх зовсім не цікавить збирання якихось там комах: і навіщо їм вивчати якусь зоологію, і чим вона може бути краща за ботаніку? Увесь свій час друзі збираються присвятити виключно забавкам, бо на то вони й п’ятикласники, які важко працювали увесь навчальний рік.
Коли Митько та Сергій приїхали до Юрківки, то по дорозі до бабусиної хати вони зустріли місцевого чотирнадцятирічного хлопця Васька, який став жартувати з озброєних сачками приятелів. «Від нічого робити» Васько вирішив пожартувати та налякати друзів. Якось побачивши Сергія та Митька на березі озера, він розповів їм страшенну тайну про моторошне чудовисько, химеру, яка живе в лісовому озері. Хоч, на перший погляд, історія була мало подібна до правди, але вона дуже зацікавила приятелів. І саме тому вони вирішили залишитися на ніч біля озера та перевірити, чи дійсно там ховається страшне чудовисько. З цього і починаються неповторні пригоди друзів, які несподівано привели їх до захоплення зоологією.
Увесь час Митько та Сергій потрапляють у кумедні ситуації, іноді вони близькі до сварки, але намагаються не конфліктувати, бо вони все ж таки справжні друзі, у яких є одна важлива спільна справа. Товариші завжди допомагають один одному та разом викручуються зі складних ситуацій. Юні дослідники долають свій страх перед невідомим чудовиськом, яке, можливо, навіть з’їло людину, залишивши лише одну сандалю, та вперто вартують біля озера.
Звичайно, приятелі були дуже розчаровані, коли з’ясувалося, що насправді нема ніякого Митькозавра, що його просто вигадав Васько. Але ніщо не може надовго зіпсувати настрій Митьку та Сергію, вони розуміють головне: час не минув марно. Вони за цей час дізналися стільки цікавого, що Васькові навіть не снилося. Друзі довідалися багато нового про динозаврів, чудово провели час. Митько та Сергій — найкращі друзі та однодумці, які завжди сповнені сил для нових відкриттів.
<span>ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ. Найголовнішою ознакою мого
трудового міста є його архітектура. У минулому столітті центр Харкова
уособлював розкіш та індивідуальність, у тридцяті роки нашого століття -
простоту і монумен-талізм пролетарської епохи. Але є у Харкова особливі
ознаки - місця, які уособлюють його самобутність: Держпром, «Дзеркальна
течія», пам’ятник Кобзареві. Особливо шанують харків’яни пам’ятник
Тарасові Григоровичу Шевченку. Його встановлено в міському парку на
вулиці Сумській. Уминулі роки парк належав університету, він так і
називався університетським садом, а тепер він має ім’я Великого Кобзаря.
Пам’ятник розміщенний так вдало, що його видно з кожної алеї. До того
ж, шістнадцять фігур, які оточують постать Шевченка, розташовані по
спіралі навколо центрального пілона. Вони краще простежуються з бокових
алей.</span>
Постать Шевченка видно здалеку, вона гігантських розмірів, близько
шести метрів, тому перехожі мають змогу вдивитися в обличчя видатного
поета. Скульптор так вдало передав риси його зовнішності, що, здається,
можна уявити його вдачу: сміливість, допитливість, рішучість. Від усієї
постаті віє бунтарством і непримиренністю.
<span>Ус і шістнадцять фігур, розташовані навколо
трикутного гранітного пілона, здаються удвічі меншими за Кобзаря, проте
теж добре простежуються. Особливо мене вражає жінка з немовлям на руках -
Катерина. Оскільки цей пам’ятник я знаю з дитинства, то не уявляю
Катерину іншою. Навіть читаючи твір, я бачу її саме такою, як на
пам’ятнику. А далі, герої Шевченкових творів - гайдамаки, навіть
по-вержені (одна постать лежача) вони дужі і вражаючі, бо вони - борці
за волю. І козак-запорожець, і миколаївський рекрут, і селяни показані
закутими, але нескореними. Ус і інші образи - уособлення більш пізньої
доби - доби революцій і пореволюційних перетворень. І лише одна постать
може бути уособленням усіх часів, це постать дівчини з книгою. Хоча в
ній добре вгадується епоха років тридцятих, проте я вважаю її сучасною,
бо нинішній молоді теж властивий потяг до знань, а Харків
вважається найкрупнішим студентським містом в Україні. Символічно і те,
що композицію розпочато і завершено жіночими постатями, адже образ жінки
у творчості Т. Г. Шевченка - це образ України. Скульптор М. Г. Манізер і
архітектор І. Г. Лангбард ставили своїм завданням показати значимість
Великого Кобзаря для минулого, сучасного і майбутнього. І це в тридцяті
роки, коли українська культура потерпала від культу сталінізму! А
українські актори Наталія Ужвій, Амвросій Буч-ма, Іван Мар’яненко,
Олександр Сердюк залишили свій слід не лише в театральному мистецтві, а і
в архітектурі, допомагаючи скульпторові у створенні пам’ятника.</span>
<span>Пам’ятник Т. Г. Шевченкові
в Харкові було відкрито 24 березня 1935 року. Відтоді минуло багато
часу, але кожний харків’янин пишається і тим, що цей пам’ятник є одним
із найкращих у світі, і тим, що він став невід’ємною частиною нашого
давнього і вічно молодого міста.</span>