1)Приїзд Юрка у село;
2)Похід на рибалку;
3)Розмова с Тосею;
4)Дика качка та її каченята;
5)Юрко забирає каченят від матусі і відносить їх додому.
6)Поганий апетит у каченят та їх в'ялий стан.
7)Порятунок каченят;
8)Повернення додому.
Коли я побачив назву повісті Анатолія Дімарова «Блакитна дитина», то
трохи здивувався. Дійсно, хіба може дитина бути блакитного кольору?
«Мабуть, фантастика», — подумалося мені. Але насправді виявилося, що цей
твір — чесна, відверта, щира, весела розповідь дорослої людини про своє
дитинство. Коли син письменника приходить додому із двійкою чи
зауваженнями вчителя в щоденнику, то бабуся та мати, дорікаючи йому, з
І’виховною метою» розповідають, яким слухняним та розумним ріс батько
хлопчика. Влакитна дитина — це ангел, якась ідеальна дитина, певно, яка
реально й не існує: «Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та
мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє
рожевими щічками й докірливо дивиться на забілку повними всіх на світі
чеснот голубими очима».
Проте батько-пі чомусь стає трохи ніяково, як і його
синові-бешкетнику, у нього також палають вуха від сорому: «Адже коли б
оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п’ятий «Б»
клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з
обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір’я, звичайно ж,
лишилося б у моїх жменях!»
Розповідь починається з метафоричної притчі про чарівний місток
пам’яті. Місточок провисав над безоднею, і по один бік жила людина, а по
другий було все, що потрібно їй для життя. І жити б людині вічно, коли б
місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина
все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим —
місточок. Автор говорить, що він також стоїть над такою «прірвою», а по
той бік — прожиті роки: «І доки не щез місточок моєї пам’яті, буду
ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа». Але
невблаганний час віддаляє автора від нього ж самого, коли він був
хлопчаком… Отже, із теплотою Анатолій Дімаров перекидає місток із
дорослого життя в дитинство, яке припало на важкі воєнні та післявоєнні
роки. Переходить через місточок і знову опиняється в дитинстві — з
молодою мамою, молодшим братом, друзями.
Статків у родини не було. Мама — вчитель, зарплатня невелика, але в
приміщенні є етажерка з книжками та зошитами. Толя любить читати,
учитель математики навіть поставив йому двійку через те, що хлопець
читав на уроці «Тараса Бульбу», уявляючи себе лицарем. Навесні хлопці,
не зважаючи на небезпеку, катаються на кригах, майже всі літні канікули
проводять на річці — купаються, ловлять рибу та раків. Автор навіть
висловлює цікаву, на мій погляд, думку про те, що люди, які виросли на
берегах таких чистих і веселих річок’, не можуть бути злими й похмурими.
А ще діти катаються на конях, ганяють по лісу, роблять набіги на чужі
городи та садки!
Мене вразив епізод, коли Толя з приятелем Ваньком, вирішивши налякати
дівчат, бере до рота жабеня. Але, злякавшись, завуча, випадково ковтає
жабку. Ночами хлопчик прислухався: чи не стрибає вона у нього в животі. І
сміх, і гріх, як то кажуть!
З теплотою герой розповідає про своїх учителів: Павла Степановича,
Віктора Михайловича, Галину Іванівну. Останнім двом хлопці-бешкетники
навіть допомогли одружитися: обкидали зіпсованими яйцями залицяльника
вчительки, і та була змушена йти на виставу з Віктором Михайловичем.
Через місяць вчителі побралися. Але з найбільшою любов’ю Анатолій
Дімаров згадує свою люблячу матір. Між дітьми та мамою склалися
довірливі, щирі стосунки. Вона, на відміну від односельців, ніколи не
лає та не б’є своїх синів. Із гордістю Толя каже: «Моя мати найкраща в
світі!»
Отже, Толя — не блакитна дитина, не янгол. Це звичайний хлопець, у
шкільному житті якого було багато пригод — веселих і не дуже. Звісно, що
Анатолій Дімаров, пам’ятаючи, яким він вбув у віці свого сина, краще
розуміє власну дитину. Адже за розвагами та бешкетами він помічав у
житті важливі речі й цінував їх: уміння мріяти, товаришувати,
відповідальність за молодших і слабших, прагнення до добра й
справедливості, тонке відчуття краси природи, почуття гумору.
<span> </span>
рідненька Україна.... Лани, поля та повноводні ріки.... таке все рідне та тепле...
У моїй пам*яті завжди спливають картинки з мальовничими панорамами цієї прекрасної країни. Яка ж вона величава. Та й дарма, що зморена голодом чи війною, всеодно вона гарна та просто шикарна у своєму профілі.
Україна одна з тих не багатьох, які- незламні. Завжди зелена Говерла, швидке Дніпро та яскраве сонце. Привітливі люди, мекання кіз чи звук трембіти в горах. Яке ж відчуття... Ти весь тремтиж, коли дивишся на рідні гори та слухаєш звук бігання овець. Яка вона гарна. ЇЇ світанки не зрівняються ні з яким золотом. А осінь, яка розфарбовує дерева та готує землю до сну. А весна, яка готує її неначе до вінчаня. Україна завжди як наречена\. Тому любіть та бережіть її. Вона у нас, насправді, ОДНА
Андрій Самійлович Малишко любив пісню з дитинства, ніколи з нею не розлучався, вона надихала його на створення поезій. Можливо, цій любові до пісні він має завдячувати своїй сім'ї, зокрема матері, яка знала багато українських народних пісень, із задоволенням співала їх дітям. Ці перші дитячі враження та захоплення супроводжували поета впродовж усього творчого життя, саме народна творчість стала тим джерелом, із якого він черпав натхнення.
Протягом життя Малишко співпрацював із багатьма композиторами, але особливо плідно — з композитором Платоном Майбородою. Результатом їх співпраці стали понад 30 пісень! Твори, які найбільше полюбились слухачам і стали фактично народними, — "Київський вальс", "Ми підем, де трави похилі...", "Ти, моя вірна любов", "Стежина", "Вчителько моя", "Пісня про рушник", "Журавлі", "Білі каштани" та інші. Загалом же на музику було покладено понад 100 віршів А. Малишка. Будучи натурою музикальною, він розумів і відчував слово в музиці, вловлював будову майбутньої пісні, її музичну форму. Тому Андрій Самійлович іноді навіть сам складав мелодії до своїх віршів.
Пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною: у ній оспівується кохання, жива краса рідного краю, його природа, мають місце філософські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею. Поезія "Чому сказати й сам не знаю...", яка більше відома під назвою "Стежина", була створена за вісім днів до смерті поета. Вона стала лебединою піснею митця. У цьому творі Малишко вдається до використання образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде, де проляже. Митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на Батьківщину:
Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.
Дощами мита — перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.
Завжди слід залишатися Людиною, не забувати рідний дім, неньчин рушник із квітками щастя. Стежина одна, але доля готує безліч перехресть, на яких не треба губити добро в душі, яке виплекали в нас батько й мати.
Близькою за духом до "Стежини" є пісня "Вогник" — ліричний спогад про рідну хату, світло в її вікні, тополю під вікнами, батька й матір. Символічним є образ вогника — уособлення родинного вогнища, що виступає орієнтиром у людському житті, який завжди захистить і освітить дорогу в темряві життя.
Особисто мені найбільше подобається зворушлива пісня "Вчителько моя", яку ми співаємо до Свята вчителя або на Восьме березня нашим учителям. Вона дуже лірична й прониклива, і, мабуть, тому деякі із педагогів не можуть втримати сльози, слухаючи її:
На столі лежать зошитки малі,
І роботи час проганяє втому.
І летять-летять в небі журавлі,
І дзвенить дзвінок Хлопчику малому.
Ця пісня — подяка поета всім учителям за їх нелегку, але таку важливу роботу.
Майже всі поезії А. Малишка такі лагідні, ніжні. Тільки читати їх якось незвично: хочеться співати! Творчість видатного поета — справді скарб української культури