Оли ж поляни жили особно і володіли родами своїми, — бо й до сих братів існували поляни і жили кожен із родом своїм своїх місцях, володіючи кожен родом своїм, — то було [між них] три брати: одному ім'я Кий, а другому — Щек, а третьому — Хорив і сестра їх — Либідь. І сидів Кий на горі, де нині узвіз Борич а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею. Зробили вони городок [і] на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом, І був довкола города ліс і бір великий, і ловили вони [тут] звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами. Од них ото є поляни в Києві й до сьогодні.
Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він доЦесарограда. А сей | Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря. Не знаємо, [щоправда, до якого] , а тільки про те відаєм що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря,-котрого я не знаю, [як не знаю] і при котрім він цесарі приходив [туди].
А коли він вертався назад, [то] прийшов до Дунаю і вподобав місце, і поставив городок невеликий, і хотів [тут] сісти з родом своїм. Та не дали йому ті, що жили поблизу. Так що й донині називають дунайці городище те — Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ. Тут він і скончав живоття своє. І два брати його, Щек і Хори і сестра їх Либідь тут скончалися.
<span>А по сих братах почав рід їхній держати княжіння в полян.</span>
Сивою давниною віє зі сторінок повісті
І. Франка "Захар Беркут". Перед нами постають герої, які вірять у
перемогу добра над злом, правди над кривдою, які живуть ідеями спільного
порядкування, єдності й добра. Головне для них – це інтереси громади.
Живуть вони в глухому селищі Тухля, і очолює громаду тухольців "люблячий
батько" – Захар Беркут.
Сивий старець, "мов стародавній
дуб-велетень", "поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя
й знанням людей та обставин, Захар Беркут був правдивим образом тих
давніх патріархів, батьків і провідників цілого народу, про яких
говорять нам тисячолітні пісні та перекази". Для громади він був усім:
пасічником, лікарем, розумним порадником, справедливим суддею, ватажком,
головою старійшин. Громада важила для нього дуже багато. Усе життя він
допомагав, чим міг, тухольцям (та й не тільки їм). Ще молодим Беркут
прагнув приносити користь людям, тому й вирушив на пошуки вчителя, щоб
навчитися лікувати людей. Але, окрім лікарських умінь, він набув ще й
розуміння того, що щастя й добробут тухольської громади залежать від
розумного "ведення громадських порядків, громадської спільності та
дружності". Тухольці побачили в ньому наймудрішу та найдостойнішу
людину, тому зробили його ватажком громади. І відтоді Захар Беркут не
знав іншого життя, як життя в ім'я інтересів громади, усе, що він робив,
робив лише з погляду на добро й користь для інших. Незважаючи на свій
вік, Захар не може сидіти склавши руки, адже, на його думку, "життя лише
доти має вартість, доки чоловік може помагати іншим".
Дев'яностолітній старець, який багато
бачив і багато знає, є головою та розумом громади: за його порадами
збудували дорогу, яка служила засобом зв'язку між тухольцями й
мешканцями навколишніх сіл; його порадами було переможено ворога й
урятовано життя не тільки тухольської громади, але й їхніх сусідів.
Захар Беркут виховав у людей почуття власної гідності та волелюбність.
На громадській раді він відстоює права громади від князівських і
боярських зазіхань, гідно тримається перед боярином Тугаром Вовком, який
заявив свої права на тухольські землі: "Мудрі права наші походять не
від твого князя, а від дідів і батьків наших".
Беркут – справжній патріот своєї
землі. Розповідаючи тухольцям про знаки на прапорі, він закликає ніколи
не здаватися й до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від
нападу монголів: "До останньої краплі крові повинна боронити громада
свої свободи, свого святого ладу!" Тому коли постало питання: або вихід
монголів з тухольської долини, або смерть синові Захара – Максиму, Захар
Беркут жодної хвилини не вагався, що треба робити. Серце батька ридало,
а розум говорив, що смерть Максима – єдиний порятунок для тухольців.
Передсмертне слово Беркута – це
своєрідний заповіт громаді: "Доки будете жити в громадськім порядку,
дружно держатися купи, незломно стояти всі за одного, а один за всіх,
доти ніяка ворожа сила не побідить вас". Слова ці мають бути заповітом і
для нас та передаватися наступним поколінням.
Автор А.І. Куригіна
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога......
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Та недовго сонце гріло,
Недовго молилось...
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята!
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати!
Не дав мені Бог нічого!..
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози!.. А дівчина
При самій дорозі
Недалеко коло мене
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу. /37/
Прийшла, привітала,
Утирала мої сльози
І поцілувала...
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє... лани, гаї, сади!..
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня!.. А й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить,
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю.
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав.
Не був би в світі юродивим.
Людей і [Бога] не прокляв!
<span>У творі "Тигролови" зображується вся жорстокість тогочасного тоталітарного режиму Сталіна. Ми бачимо яким було життя українців. Але твір дає нам зрозуміти, що були такі, як і Григорій Многогрішний, який боровся за свою свободу та незажалежність. Ми бачимо, що українці були "розкидані" по всьому світу. Тобто, вони були змушені покидати свою рідну неньку Україну. Твір відображує те все жахливе, що бачив Іван Багряний, і як все було насправді.</span>
Якби у мене жила Хуха Моховинка ? То тоді було ? Спочатку я був би
рад но мені не хто не повірив . Навідь моя сем я .-А якби я у Хухи
Моховинки жив що те було - поміркував я . А раптом мене пізвала
мама істи . ( я думаю такое подойдёт )