«Дід Андрій вважав своїм обов’язком привчити Павлуся до лицарського ремесла. Вчив його їздити на коні, кидати списом та арканом, стріляти з рушниці та з лука й орудувати шаблею. Часом оповідав йому про Запорожжя, про козаків, їхні звичаї та про всі походи й пригоди із свого життя». • «Павлусь мріяв про те, коли й він підросте, стане славним козаком». • «Здається, не було нічого такого, чого б Павлусь для Гані не зробив». • «Павлусь підніс вгору свого супротивника та, як лише цей відстав від землі, розмахнув ним і кинув на землю». • «Павлусь дивився на те все наляканими очима. Йому здавалось, що це якийсь страшний сон, з якого не можна прокинутися». • «Його огорнув страх. У його уяві татарва була такою, що її ніхто не переможе. Дідусь розказував йому, як козаки били татар, та ось він бачив, як татарви нічого не стримало, і дідусь, і багато інших дужих козаків полягли». • Непорадний: «Козакові соромно плакати, ось що. Виростеш — козаком станеш, тоді й засоромишся». • «Він теж козацька дитина і не гірший від інших. Як гинути, то гинути. Він піде сміливо на смерть з козацькою піснею на устах… Та він ще вилає всіх татар і їхнього Магомета». • «Я знаю, що в татар менше карають, коли бранець сам вернеться з доброї волі». • «Цю щасливу нагоду хотів він використати на те, щоб відшукати і визволити сестру. Він склав собі цілий план, як це зробити. Знав добре, що Мустафа-ага, певно, живий у полковника і що його знайдуть, як лише покаже їм дорогу. За це відкриття можна надіятися великої винагороди, а навіть свободи, а тоді вернеться разом із сестрою на Україну. Він і не думав про те, щоб без сестри вертатися, й вірив, що йому Бог поможе сестру відшукати». • «Боже наш! Я бачу твою руку в цім усім. Я, бідний невільник, пустився навмання, бачачи в цьому моє спасіння. Ти вдержав мене і завернув, та це мені вийшло на добре. Мали мене нагайками вбити, та твоя могутня рука спасла мене. Чи гадав я, куди мене твоє святе провидіння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допоможи мені! На тебе моя надія!» • «Тепер жилось йому дуже добре. Йому подарували волю, зробили те, чого забажав. Виходив, коли хотів, у місто, знайомився з ровесниками з багатих татарських родин, їздив на коні, стріляв з лук та рушниці. Був веселий, і за це його всі полюбили». • Девлет-гірей: «Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцеві! Коли б його Аллах просвітив та до нашої правовірної віри привернув, придбав би собі іслам славного лицаря і оборонця». «Справді лицарський народ ті козаки». • «Яке мені діло до нього! Добре, що живе, тепер хай і зараз здохне за ту кривду, яку нам заподіяв. Чорт їх бери усіх татар. Маму вбили, дідуся… нас замучили… Заждіть, чортові сини! Вернусь я ще сюди, може, і не раз, та не на посторонку, як невільник, а з козацтвом, як лицар! Заждіть, я ще вашого дідьчого хана за бороду скубну, не те що…» • «Коли б татарин не хотів пустити їх на волю, тоді Павлусь уб’є сестру, татарина проколе ножем. Хай тоді повісять або кіньми розірвуть… все одно». • «…Вся та погань татарська. Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо? Ні, ні, ми стрінемось ще!» • «Нічого не бажаємо, лиш волі. Пусти нас… Нам тут добре, та за Україною нам сумно. Хочемо своїх побачити». • «Ні, майна я не хочу, а лиш ось про що прошу: у Сулемана-ефенді живе невільник Остап Швидкий, українець, земляк мені. Звели його виучити і подаруй мені… Та він мені був рідним батьком, коли я уневолю попав. Він завивав мені рани, коли мене зрізали нагаями». • «У Павлуся потекли сльози з очей
Санька-сільський хлопчисько, у нього є сестричка Танька і старший брат. Між передніми зубами у нього була велика дірка, і хлопці йому заздрили. Санька хитрий, поддразнивает головного героя: «Бабусі Петрівни злякався! Ех ти! »Дізнавшись про пряник, Санька швидко знаходить потрібні слова і ловить героя на вудку:« Скажи вже краще - боїшся її, і ще жодній! »Сашко такий не через характеру, а через своїх батьків.
Пропоную скласти такий план до 1, 2, 3 розділів твору "Климко"
1 розд.:
1. Після сну.
2. Холод.
3. Важкий шлях.
4. Дядько Кирило.
5. Похорон.
6. Похід по сіль.
7. Зустріч із солдатом.
2 розд.:
9. Восьма доба походу.
10. Хвороба.
11. Аптекар Бочонок.
12. Їжа.
13. Продовження шляху.
3 розд.:
14. Житло.
15. Нові друзі.
16. Італійці.
17. Климко у місті.
18. Зустріч з вчителькою
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/3888994#readmore
"Усе мине, немов торішній сніг..."
Тема: осмислення швидкоплинності часу і невічності людських проблем.
Ідея: уславлення вічності України; засудження безглуздих поколінь; заклик до патріотизму і до добродушності.
<span>Худ. засоби: епітети (торішній сніг, вічна синя далина), метафори ("...все відболить, як ягоди калині...", "...час приспить...), персоніфікація ( "...лиш Україна грішникам болить, бо притомилась праведників ждати..."), анафора ("...Все інше відцвіте і відшумить. Все інше..."), незакінчені речення ("Все інше час приспить - і не згадати...").</span>
<span>Кам’яний хрест як художній символ . Життя взагалі важка річ, а в особливості життя селянина-бідняка. Тягне він його, мов коня на гору, спотикаючись та ледве дихаючи. І все ж таки живе і хоче жити на рідній землі — там, де народився, де пройшли найкращі роки, де зігрівають спогади. Важко йому розлучатися з рідною домівкою, навіть з набридлим, але таким дорогим горбом, не хоче він шукати щастя в іншому місці, хоч життя та діти вимагають цього. Саме про це й пише у своїй новелі «Камінний хрест» В. Стефаник.</span>Земля для селянина — наймиліше слово, хоч вона не м’яка і не дарує багаті врожаї. Проте він любить і шанує її, адже вона його годувальниця. Була і в Івана Дідуха така «годувальниця», яка складалася з високого горба, найвищого та найпоганішого з усього села. Але що вже робити, якщо таку спадщину залишили батьки. Спасибі їм і на тому!Тяжко працював на цьому горбі Іван Дідух, так працював, що навічно залишився зігнутим, мов навпіл переломаним. Так і прозвали його Перелома- ним. Був у нього тільки один кінь та малий візок «коня запрягав у підруку, сам себе в борозну…» Тягнув нагору той візок, що й жили від напруги виступали. Доля не всміхалася йому. Каже він сам про себе: «Я зробок — ціле тіло мозоль, кості дрих- ляві, що заки їх рано зведеш докупи, то десять раз йойкнеш». Таке ж життя чекає і його дітей. Тому вони і намагаються виїхати з України, хочуть знайти якесь краще місце, де б їм легше жилося.Але Іван Дідух не вірить у те, що є десь такий «обіцяний рай». Звиклий тяжко працювати, він проте не хоче кидати свого «горба щонайвищого і щонайгіршого над усе селянське поле», бо віддав йому, здається, усе своє життя. Тільки вмовляння синів та жінки змушують його їхати до Канади.Від’їжджаючи, Іван Дідух залишає на піскуватому своєму горбі камінний хрест, мов пам’ять про себе. Він вважає, що, їдучи до далекого краю, залишає своє серце, свою частину роду на пій землі. Усе життя, від віку до віку працювали на ній його діди- прадіди, працювали й полягли в неї з надією, що їхні нащадки будуть продовжувати їхній життєвий шлях. Але… «два роки нічо в хаті не говорилоси, лиш Канада та й Канада».Невідомо, що чекає Дідуха у Канаді. Ясно одне, що легкого хліба там не буде. Тому з таким болем залишає рідну землю ця людина. Стільки горя в його словах, стільки розпачу в його діях! Здається, що він сам перетворився на кам’яний хрест, бо стояв так, що «слова не годен був заговорити». Дивовижно, що навіть той горб, який забрав у Івана Дідуха усі сили та здоров’я, та, здається, й усе життя, видається йому «утраченим щастям», єдиним зв’язком між минулим та майбутнім. А «камінний хре- сток» виступає як символ трагізму селянського життя, безвихідного становища, коли людина не чекає щастя на рідній землі і не вірить, що знайде його на чужині.Рвуться зв’язки між селянами, які прожили усе життя на одному місці, саджаючи та вирощуючи хліб. Хтось з них залишається, щоб продовжувати це робити, а хтось стає підневільним вигнанцем. Іван Дідух, їдучи у далеку путь, починає танцювати, щоб заглушити душевний біль. Але, здається, що й сам танок — згусток болю та розпачу разом зі сльозами: «Як би горе людське дунайську загату розірвало — такий був плач».<span>Стоїть на найвищому горбі камінний хрест. Він не просто стоїть; він промовляє до нас своїм нечутним голосом. Він розповідає про те, що відбувалося багато років тому. Він — це ніби пам’ятка про страшні роки страждань бідного селянина; він — символ трагізму життя українського селянина- бідняка. Давно вже немає тієї людини, яка встановила його, а він все стоїть, як згадка про біль, розпач і тугу за рідною землею.</span>