«Давня весна» Леся Українка
Автор: Леся Українка
Рік написання — 1894
Тема: відтворення впливу приходу весни на хворобливий стан поетеси. Ідея: возвеличення краси весняної природи, за сприянням якої людина забуває про свою хворобу, самотність.
Основна думка: Моя душа ніколи не забуде Того дарунку, що весна дала.
Жанр: пейзажна лірика. «Давня весна» художні засоби Метафори: «весна промінням грала, сипала квітки»; «летіла хутко», «весна… дарунки всім несе», «заглянули від яблуні гілки», «зам иготіло листячко зелене», «прилинув вітер, заспівав», «прилинули пісні пташині», «гай свій відгук… прислав», «весна дала», «весна… за вікном цвіла».
Порівняння: «летіла хутко, мов стокрила». Риторичні оклики: «За нею вслід співучії пташки!», «Зелений шум, веселая луна!», «Ні, не забула!». Композиція «Давня весна» Експозиція: «була весна…». Зав’язка: хворобливість і самотність поетеси під час буяння весни. Кульмінація: радість ліричної героїні з приводу того, що її «не забула» весна.
Розв’язка: вдячність поетеси весні за її дарунок. «Давня весна» ідейно-художній аналіз Весна — найжаданіша пора у житті людини, її завжди зустрічали радісно й урочисто. Після довгої зимової холоднечі та негоди всім кортить поспілкуватися з живою природою — власними очима побачити, як прокльовуються з-під землі ніжні списики зела, як прилітають птахи і лунають їх дружні співи. Весна для Лесі Українки — це час, коли їй не так болить, це відчуття приливу сил, енергії, прагнення насолоджуватися, радіти від тих змін, які відбуваються в природі. Дана поезія написана під час хвороби поетеси. Як же сприймає прихід весни поетеса? Це ми дізнаємося, ознайомившись із змістом її поезії «Давня весна».
Ровена і Ребекка – важливі персонажі роману «Айвенго» Вальтера Скотта. Зіграли важливу роль в сюжеті.
Вони обидві кохали одного лицаря Айвенго. Робили усе, залежне від них, коли мова йшла про допомогу йому. Були заможні. Зростали без матерів. Обидві дівчини по-своєму красиві.
Та попри все вони - яскраві протилежності.
Ровена найбагатша спадкоємиця знатного саксонського роду, сама доля судила шанобливе ставлення інших до неї. Леді наділена гарною вродою. «Троянда краси й безцінна перлина, найпрекрасніша з тисячі, запашна мирра, зерно ладану» - так казали інші про неї. «Ставна й висока на зріст, але не настільки висока, щоб це впадало в око» . Сліпучою білизною вирізнялась її шкіра, а обриси голови й обличчя були наділені шляхетністю та розумом. «Ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що надавало виразності її чолу, … очі ці були здатні як запалювати, так і втішати, як повелівати, так і благати». Одяг прикрашали коштовності та золото. Проте знатна леді була милостива до бідних та прочан зі святих місць, її душа була щедра на милостиню для них. Вміла скривати та управляти своїми емоціями. Коли її хвилювали новини про Айвенго, вона уміла нічим не виказувала свого хвилювання перед іншими. Смілива Ровена, незважаючи на страх, що викликало згадування про розбійників, гаряче підтримала пропозицію свого опікуна, податися в дорогу. Опікун Ровени сподівався, що за відсутності Айвенго дівчина змінить свої почуття. Проте вона була непоступливою щодо своїх почуттів. Сміливо заявляла опікуну, що радше піде в монастир, ніж погодиться розділити трон з Ательстаном. Цей рішучий протест противитися зовнішньому тиску пояснювався характером її виховання. Адже «з дитинства привчилася не лише діяти на свій розсуд, але й повелівати іншими». У полоні просить свого ворога врятувати Айвенго. Коли усі негаразди закінчились, в очах Ровени видно надію на щасливе майбутнє з лицарем та порозуміння з опікуном.
Ребекка – єврейка, тому її становище у суспільстві уже було нижчим від леді Ровени. Вона теж по-своєму чарівна. Мала смаглявий відтінок шкіри, густе чорне волосся. ЇЇ карі очі, наповненні глибиною почуттів, блищали під тонкими вигнутими чорними бровами, «білі зуби виблискували, як перли». Мала гарну поставу, одягнута у східне вбрання. Проте Ребекка далеко поступається в красі чарівній саксонці Ровені. З раннього дитинства вирізнялася твердою волею, спостережливістю і кмітливістю, боязкість була чужою для її душі. Батько навчав до рівного і чемного поводження з усіма, оточував розкішшю. Хоч дівчина завжди усвідомлювала про ненадійність умов, в яких вони жили, але не успадкувала догідливість, підлабузництво і хитрість батька. «Трималася з гордовитою скромністю, ніби підкоряючись несприятливим обставинам, в які була поставлена через належність до зневаженого племені, але водночас вона усвідомлювала себе гідною вищого становища». Дівчина побожна, щедра, справедлива, має силу волі та гострий розум. «У цьому гаманці, — сказала Ребекка, — ти знайдеш сотню цехінів. Поверни своєму господареві те, що йому треба, а інше візьми собі». Якщо у полоні «саксонська спадкоємиця могла розраховувати на певну ввічливість щодо неї, то єврейці ні на що було сподіватися». Реберцці не один раз доводилось перемагати небезпеки, ось чому вона не розгублювалась у такі хвилини. «Стій, де стоїш, зарозумілий лицарю… один крок вперед — і я кинуся вниз» - сміливо каже ворогові. Дівчина досить освічена, знає французьку мову. Наділена величезними знаннями у лікуванні, тому користується пошаною серед свого народу. «Коли язичник поранений і в біді, він стає братом єврея», – такими словами просить батька підвезти пораненого Айвенго. Доглядає та лікує лицаря. На процесі по звинуваченню у чаклунстві, спочатку одна проти багатьох, проте розумна та кмітлива. Усвідомлюючи свою роль у суспільстві, приймає речі такими, як вони є. Тому, коли не отримує відповіді на свої почуття від Айвенго, їде геть.
<span> Обидві героїні займають значне місце у романі. Захоплюють читача. </span>
У сучасному світі і суспільстві бути патріотом абсолютно не модно і навіть незвично. У деяких випадках люди, які відчувають любов і повагу до сучасної країни, навіть намагаються приховати це, щоб не бути осміяними. Це досить сумно і неприємно, але зрозуміти це можна. Пов’язана така неприємна ситуація з тим, що в сучасному світі цінність країни відійшла далеко з першого плану, на перший план сьогодні вийшла людина, цінність її життя, здоров’я, добробуту та іншого. Любов до країні не вітається, люди в основному чекають від країни в особі держави забезпечення їхнього життя за свої податки тощо.
Але, перш за все, варто сказати, що нерідко люди просто плутають держава і країну. Держава – це більшою мірою владу. Не любити нинішню владу або взагалі яку-небудь владу далеко не означає не любити свою країну. А патріотизм – це саме любов до країни – до її природи, до співвітчизників, до архітектури і місцевості любимого і рідного міста. Хіба соромно любити все це і спокійно визнавати таку любов? Я думаю, що це зовсім не соромно, не складно визнається і досить справедливо.
Як і любов до чого-небудь або будь-кого іншого, любов до країни накладає на людину відповідальність. Щоб любити країну відповідально, щоб бути відповідальним патріотом, необхідно робити певні дії. Як мені здається, патріотичне ставлення і любов до країни означає терпимість. Далеко не завжди країна виправдовує вимоги людини до неї. Іноді людина не задоволена своєю країною, але вона повинна залишатися сильною. Найголовніше – не виїжджати за кордон. Важливо набратися терпіння і, безумовно, починати покращувати країну з себе самого. Якщо кожен українець почне з себе, постарається зробити Україну кращим місцем для життя і подасть усім приклад, я впевнений, що у нього вийде і він переконається в тому, що його старання ніколи не були марними. Також дуже важливо розуміти, що любити Україну і бути патріотом – це любити кожну окрему людину в цій країні. Не можна ділити українців на категорії і сорти, не можна ставитися до когось краще, а до когось гірше. Всі тут рівні і однаково заслуговують повагу, любов і терпимість.
«Найбільшою мрією стало самому щось посіяти і щоб воно зійшло. Хлопчик і робив це, наслідуючи маму». «Усе ще ходив безштаньком. Закутаний у хустину, кінці якої пущено під пахви, в сірячому із закаченими рукавами й довгими полами, в личаках, намотаних до колін, скидався на дівчину, а ще більше на якусь прояву, мов би він і не чоловічої статі. Оченята бистрі. Руки беручкі». «Малий? Хай він і без штанів, але більше знає іншого старого, більше за мене!» «Але й ніхто не міг зрівнятися з ним, граючи у гилки». «...Його проганяють, кривляються, кидають у нього камінцями, й дістав за це між плечі штурхана». «Я, мамо, виплекаю квітку — я стану над громом...» «Ніяких помічників йому не треба. Корови напасені, телята і вівці не губляться, їх не крадуть вовки. Між людьми йде поговір: «Він щось знає...» А підліток чередникує, самуючи, і нікому не (здогадатися, яке в нього бистре око, яке чуйне вухо». «Гнаний, кривджений і безпритульний,— все шука, до кого б прихилитися й пригорнутися. Прихилиться до берези: вона шумить, гуде, губить листячко і голубить його. Пригорнеться до трави: вона шелестить, гомонить, пахне, милує».«Блаватоокий — у тих очах назавжди поєдналися гострий розум і мрійливість. У них світиться стримана, лагідна, мовчазна душа. У виразі обличчя, в найменших порухах голови вгадується чуйність, сторожкість, напружена увага до шурхотів і запахів. Він і птах, і мисливець. В його душі живуть всесвітні тривоги — великий страх, але ще більша цікавість і боязка, невтомна жадоба пізнання». «Він ніколи не зривав листя, не ламав гілля, старівся не толочити постолами трави — усе живе, усе для чогось призначене. Навіщо ж його мучити й нівечити?» Про матір, людей: «Як би вона мене не сварила, я її все одно люблю», «Люблю... я ніколи, їх не покину... хоч я серед них і останній — чередник...» «Дома чекали клопоти: згортав на загадку листя, допомагав матері копати город, рубав дрова. Роботи по зав'язку…» «Я мушу!.. Гине село і ліс, гине худоба і звірі, гинуть птахи і люди... Я повинен!» «Ніколи не мав вільної хвилини: гонили на панщину, і він ішов, як не з косою, то з ціпом,— косив, молотив. Восени садив дерева. Викопував у лісі дубки, кленочки, явірки і тикав їх, де було місце: коло хати, край вулиці. Біля криниці. Взимку возився з гноєм, розносив його на город і на поле. Коли втомлювався, розтирав снігом руки й обличчя — вони горіли як жар. Ще й не пахло бруньками, заготовляв живці, ховаючи їх до пори в погребі. А з теплом щеплював дички. Хто просив, нікому не відмовляв». «Викопані й пересаджені ним деревця не сохли. ...Щепи його приймалися, бо він не щепляв на вербі груші». «І все село звірялося по ньому. Люди пам'ятали, як він посіяв рано — і вродило, як посіяв пізніше — й теж вродило. А коли стягнув хмари й накликав дощ, ніхто не вагався: він не абищо — мудрець, Планетник...» • «Не було такої праці, яку не подужав би або якої цурався б. На його подвір'ї не залежувався не то що гній, а й синячка. Зі свого поля він позбирав і повиносив геть камінці й камінчики. Наковував жорна, виправляв шкіри, шив кожухи. Корова не могла і отелитися, кликали і допомагав корові. Лікував коней, які прохромлювали ноги. Готував зілля від різних хвороб. А дітям робив свистки й сопілки. Одного тільки цурався — не вступав у корчму, відмовляючись від могоричу: "Мені й так весело"».• «Його очі були сині, як озеро, і такі ж, як і воно, задумані. Любив іноді посидіти на березі — просто так, без вудки, хоч і вмів сплести її з кінської волосіні. Але він руками ловив рибу, і то небагато, а раки витягав ногою: вони чіплялися йому за пальці».«Село подейкувало, що Планетник знається з Водяником, русалками, що він заодно з Лісовиками і Лісовками, що його слухається Польовик. ...Якби він схотів, то міг би обернутися у Вовкулаку». «Хліборобство — його святе ремесло. ...Тримаючись за чепіги, він скроплював борозну потом». «...Його любов зростала до землі. Її з нього не виторгнеш. ...Його любов до землі клалася в скиби й покоси. ...Тоді й земля повірила йому — його великій любові і його великому терпінню. І вона розкрилася перед ним. Пустила його у свою душу, бо він узяв її у свою, не як скарб і надбання, а як честь і красу».
Енеїда" — справжня енциклопедія українознавства
(за поемою І. П. Котляревського "Енеїда")
Іванові Котляревському, як і Тарасу Шевченку, відводять особливе місце в розвитку української літератури. Вони стояли біля її першоджерел. І якщо в поезії великого Кобзаря зазвучала душа українського народу, то справжньою енциклопедією українознавства стала поема Котляревського "Енеїда".
На перший погляд, таке детальне, різнобічне змалювання побуту українського народу, яке ми зустрічаємо в поемі, здається дещо надмірним. Але що далі, то все з більшим інтересом читаєш розповіді письменника про те, як пригощають Енея в Дідони, Турна, Ацеста, Латина, як одягається Дідона, Ганна, в які ігри вони грають, які музики звучать під час веселих пишних обідів. Тож читаєш і дивуєшся: скільки знав Котляревський про життя свого народу!
Зазначають, що в "Енеїді" згадано більше страв, ніж у спеціальних працях тих часів. На троянських, латинських, карфагенських столах стоять українські страви, горілка, слив'янка, наливка, сирівець. Бринчить бандура, витинає сопілка, грає дудка. У веселому танку кружляють дівчата, та. зовсім не карфагенські й латинські, а українські — в дрібушках, чоботах, свитках... Мабуть, немає такої деталі українського одягу, такого танцю, якого не згадав би у своєму творі Котляревський. Про життя і смерть, пекло і рай, війну і мирні радощі, бої козаків на суші та на морі — про все це ми дізнаємося, читаючи твір. Описи українського народу такі правдиві, що забуваєш про те, що герої поеми — представники зовсім інших культур. Ось чуємо голосіння матері Евріала над тілом свого
О, сину! Світ моїх очей!
Чи я ж тебе на то родила,
Щоб згинув ти від злих людей?
Тепер до кого прихилюся,
Хто злую долю облегчить?
Звісно, це плач матері-українки. Отже, перед нами не тільки-енциклопедія побуту, а й енциклопедія духу українського. Адже найголовніші, найсуттєвіші особливості українського національного характеру втілені Котляревським в образах поеми.
Також цей твір можна вважати енциклопедією соціальних відносин тієї пори. Тут є писарі та судді-хапуги, що по правді не судили, пани, які продавали селян, штатські і воєнні, мужики і міщани. Зустрічаємо згадки про освіту, про сімейні стосунки між чоловіком та дружиною, виховання дітей, ставлення до батьків. І оцінка всіх вчинків — це оцінка з позицій народної моралі.
Образи казок, легенд, популярних у XVIII столітті, — теж повноправні герої цієї диво-поеми. Автор дає географію України тих часів: Опішня, Полтава, Решетилівка, Пушкарівка, Мильці і т. д.
Звичайно, нелегко повірити, що такі широкі й глибокі знання може мати одна людина. Та геній Котляревського був спроможний охопити історію і сьогодення, культуру і життя, часи і простори, віки земні та Олімп небесний.