<span>Україна... Щедра земля під високим волошковим небом, осяяна промінням
вічного сонця. Задумливі степи з своїм високим різнотрав’ям, широкі поля
золотої пшениці, що грають хвилями, поле справжні моря. Густі прадавні
ліси, гірські вершини, які здіймаються високо в небо, сині плеса озер,
що манять своєю прохолодою, ріки – швидкоплинні, гірські, бурхливі, або
повноводні. Могутні. Глибокі. Калина край вікна, яка чарує білим цвітом
навесні та сяє червоним намистом, восени, похилена верба, прекрасна у
своїй зажурі, маленькі хати, що немов хустини біліють поміж зеленими
садками. А квіти... яких тільки квітів не родить українська земля?! І
чорнобривці, голубі, наче дівочі очі, волошки, ніжні незабудки, горді
троянди, сором’язливі лілії, червоні як жар маки, айстри, півонії,
півники... У всю цю красу можна побачити біля кожної української хати.
або
</span><span>Україна… Наша мила Вітчизна… Квітучий, пісенний край, край рясних полів і густих дібров, ясного неба й запашної польової землі, батьківщина щирих і прекрасних людей. Століттями вона то відкривалася в неймовірному потязі до сонця, до щастя волі, і століттями захмарювалося її небо, тьмарилося її чоло від ворожих набігів, поневірянь, катувань, горя та страждань її поневолених синів і дочок.</span>
Смерди — основна маса вільного сільського населення Давньої Русі XI—XIII ст., соціально-економічний статус яких визначався таким чином : 1) за соціальноекономічним становищем — це землевласники, що мали коня, господарство та землю, яку феодал міг відібрати; 2) перебували під юрисдикцією і в «підданстві» свого князя.
1 СИТУАЦІЯ ЯК ВОНИ ВИЗВАЛИ НА ДУЕЛЬ ПЕТРА 2 ЯК ПІТПАЛИЛИ САМОПАЛ ЯКИЙ РВАНУВ І ПРИБІГЛА ПОЛІЦІЯ І ЗАБРАЛА ЇХ В УЧАСТОК І 3 ЯК ГАЛЬКА УНИКАЛА ВСЯКОЇ РОБОТИ А ЗАДАВАЛА ХЛОПЦЯМ ВСЕ РОБИТИ
Косі промені сонця вряди-гори виглядають в проріхах повстяних хмар. Сосни височать, мовби якісь мідні витвори, якісь примари у зелених шатах. За ними сивіють огрядними стовбурами вікові дуби. Ще далі мерехтять молоді берези.
Фантастика та пригодницькі романи — улюблені твори будь-якого підлітка. Мабуть, кожен хлопець з нашого класу мріє про такі подорожі, як у Робінзона Крузо з роману Даніеля Дефо або у Діка Сенда з "П'ятнадцятирічного капітана" Жуля Верна... Хочеться пройти і по заплутаних шляхах пригод Шерлока Холмса з оповідань Артура Конан Дойля, але розумієш недосяжність своїх бажань...
Та коли береш до рук книгу Всеволода Нестайка "Тореадори з Васюківки", розумієш, що і ти частенько разом зі своїми друзями опиняєшся у подібних ситуаціях веселих пригод. Незвичайні події, які відбуваються з головними героями — Явою і Павлушею, захоплюють, переносять читача до Васюківки аж у "метро" — до станції "Клуня" — станції "Крива груша", де борсається нещасна свиня Манюня. Без сліз і сміху читати "Тореадори з Васюківки" неможливо!
Здається, що я знайомий з цими хлопцями вже кілька років!
Павлуша і Ява ("насправді його Іваном звати") — "найкращі друзяки і напарники". Гострий на язик дід Салимон каже про них: "Одно... Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні".
Павлуша і Ява роблять дошкульні витівки не тому, що злі за характером: їм хочеться, щоб про них "слава... гриміла на всю Васюківку, як радіо на Перше травня".
Енергія фонтанує з хлопців, тому вони й вигадують різні "штуки — викаблуки". За характером Павлуша і Ява дуже схожі, але більшим винахідником і лідером у дружніх стосунках є Іван. Це він вигадав випустити "пугутькало" в клубі під час лекції на тему "Виховання дітей у сім'ї", влаштувати бій биків з головною "героїнею" коровою Контрибуцією, зробити підводного човна з напівзатопленої плоскодонки...