Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть, Співають, ідучи, дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх, Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.
</span> <span>Ой стрічечка до стрічечки
Ой стрічечка до стрічечки Мережаю три ніченьки, Мережаю, вишиваю, У неділю погуляю. Ой плахотка-червчаточка, Дивуйтеся, дівчаточка, Дивуйтеся, парубки, Запорозькі козаки. Ой дивуйтесь, лицяйтеся, А з іншими вінчайтеся. Подавані рушники... Отаке-то козаки!
</span> <span>Тече вода з-під явора
Тече вода з-під явора Яром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють. Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою. А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми. Тече вода край города. Вода ставом стала. Прийшло дівча воду брати, Брало, заспівало. Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати?
</span> <span>Ой маю, маю я оченята
Ой маю, маю я оченята, Нікого, матінко, та оглядати, Нікого, серденько, та оглядати! Ой маю, маю і рученята... Нікого, матінко, та обнімати, Нікого, серденько, та обнімати! Ой маю, маю і ноженята, Та ні з ким, матінко, потанцювати, Та ні з ким, серденько, потанцювати! </span>
Реґіна — сирота, але вона тип психологічно нестійкий, слабкий, податливий, схильний коритися. Вона змалку звиклася з нещастями, змирилася з їх невідворотністю, не виробила в собі житейського імунітету.В образі Реґіни приваблює її глибокий внутрішній світ меланхоліка, здатність на справжнє почуття. Попри це, слабкість характеру невідворотно дається взнаки: дівчина навіть не думає протестувати намірам тітки видати її за зовсім чужу, незнайому людину, – попри те, що якраз перед цим вона зустріла своє кохання і усвідомила це. За такі речі життя карає. Десять років у холодних пазурах збоченця Стальського – це може й надміру жорстоко. Але завважмо: весь цей час вона не насмілися цьому протистояти інакше, як слізьми й самобичуваннями. Скажемо так: не насмілилася протестувати сама, наївно надіючись на доброго священика, що напоумить її потвору-чоловіка. Відтак же, коли Євгеній у хвилину психологічної слабкості, спричиненої враженням від раптової зустрічі з нею, пропонує Реґіні кинути все, вкрасти її і втекти світ за очі, вона лише спочатку реагує адекватно – охолоджує його хвилинний намір; насправді ж сприймає в глибині душі його слова за чисту монету і сподівається на них, – адже, прийшовши до Євгенія увечері напередодні вирішального для його кар’єри дня і “підставивши” його таким чином, вона підтверджує, що їй ідеться зовсім не про розлучення зі Стальським… Такі мазохістичні натури, доведені до крайньої межі відчаю, таки здатні на поступок, але – лише на один. Так сталося і з Реґіною: вона вбиває Стальського, але й самій їй після цього уже не жити.