Соціально-психологічний роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»<span> розкриває широку панораму життя українського села. Кілька поколінь проходить перед нашими очима. 3-поміж великої кількості персонажів звертають а себе увагу </span>образи трьох жінок<span>. Кожна з них ніби представляє своє покоління: баба Оришка, дочка її Мотря та Галя Ґудзівна, Мотрина невістка. Доля кожної З них тісно пов'язана з долею Чіпки Варениченка — головного героя роману. </span>
<span>З дитячих літ Чіпка виніс найтепліший спогад про бабу Оришку. Вона була дитині єдиним порадником, добрим ангелом і вихователем. Поки Мотря, Чіпчина ати, наймитувала, баба Оришка і доглядала хлопчика, і знайомила з навколишнім світом, і звеселяла онука казками., </span>
<span>Після смерті баби Оришки найближчою для хлопця залишилася мати. Маленький Чіпка недолюблював її, бо вона завжди була виснажена працею, втомлена і від того сердита. Тяжке було Мотрине материнство. Не знала вона щастя дівчиною, не знала жінкою, не судилося зазнати його й матір'ю. </span>
<span>Минав час. Чіпка підростав, і Мотря почала плекати щиру надію на сина. Тому, коли Чіпка невсипущо дбав про господарство, розумом своїм і золотими роботящими руками множив його, Мотря несказанно раділа і тяжко сумувала, коли син її кривдив... Панас Мирний психологічно точно написав про це: «Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину й ненавидіти, жалкувати й проклинати...» </span>
<span>Психологічно достовірно розповідає письменник про останній драматичний крок жінки. Не витримала Мотря страшних випробувань, не змогла примиритися з кривавими розбоями, в яких брав участь Чіпка. І, незважаючи на любов до свого єдиного сина, вона йде у волость і викриває його злочини. Не змогла вона мовчати, переступивши через власну совість, через народні етичні норми. </span>
<span>Не менш трагічно розкривається перед нами і образ Галі Ґудзівни. Розбишацька дочка, єдина дитина колишнього москаля Максима, злодія і п'яниці, вона від самого народження зростала в достатку. Але душа її, що залишилася чистою і незаплямованою серед багна, ненавиділа оцей достаток, надбаний грабунком на чужих сльозах. У цьому образі втілено народні прагнення до чесного трудового життя, до краси і сердечності, ніжності та вірності. Панас Мирний симпатизує Галі, підкреслюючи зовнішню її красу («...біле, рум'яне личко, очі оксамитові, чорні»), доповнюючи внутрішньою красою, що гармонує з мовою героїні, яка «щебече, як ластівочка». Ось такою постає перед нами «польова царівна» Галя. Для неї Чіпка став причиною і щастя, і болю, і загибелі. </span>
<span>Жіночі образи в романі Панаса Мирного сповнені трагізму. Жінки не в змозі змінити своєї долі. Кожна з них, як може, намагається врятувати Чіпку, але всі зусилля виявляються марними. Доля їхня несе на собі сумний відбиток, накладений тяжким, жорстоким життям і несправедливістю, яку вони надто часто зустрічали на своєму шляху. </span>
Ой проведу я Русалочку до броду,
А сама вернуся додому.
Ідіть, Русалоньки, ідіте,
Та нашого житечка не ломіте,
Бо наше житечко в колосочку,
<span>А наші дівоньки у віночку...------</span>
1.Хліб – усьому
голова.
2.Де оре сошка, там
хліба трошки.
3.Глибше орати –
більше хліба мати.
4.Хліб на хліб сіяти
– ні молотити, ні віяти.
5.Не вважай на
врожай, а жито сій, то хліб буде.
<span>6.Посій упору, будеш
мати зерна гору.</span>
Добро і зло, вірність і зрада, поетичне покликання і сіра буденщина зіткнулись у драмі-казці Лесі Українки «Лісова пісня<span>», яка розповідає про красу людських почуттів і згубність духовного гноблення, про необхідність збереження гармонії між людиною і природою. </span>
<span>У ліс приходять люди, приносять свої клопоти. Голос Лукашевої сопілки пробуджує з зимового сну Мавку — «весна ніколи так ще не співала...» Дитина лісу і сільський хлопець закохуються. Перша дія — цвітіння їхнього кохання і одночасно це весняне буяння природи. На голос Лукашевої «веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти ». </span>
<span>У другій дії — зміліло озеро, «очерет сухопнелестить скупим листом». Природа в'яне. Почорнів жар маку. З останніми квітами та зжатим стиглим житом полягло й кохання Лукаша до Мавки. Тут ми бачимо, що роздвоєна душа юнака вагається — між поезією і прозою буття, мрією й буденністю. </span>
<span>На противагу Лукашеві, ніжна Мавка викликає у нас щире захоплення. «Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає», — ці слова найстисліше і найяскравіше виражають головну суть образу Мавки. Вогонь її кохання сильніший за смерть. Він допоміг їй вирватись із мертвого царства Того, що в скалі сидить. Кохання Мавка сприймає, як «огнисте дерево». У ніч першої зустрічі з Лукашем на її чолі палає зоряний вінок, а коли коханий зрадив, «всі зорі погасли в вінку і в серці». В останньому монолозі героїні безсмертя асоціюється з ясним вогнем, вільними іскрами. І, як віра й надія, знову спалахують вогні в її зоряному вінку. </span>
<span>Лукаш за зраду найчистіших своїх почуттів, за зраду любові тяжко покараний: Лісовик перетворив його на вовкулаку. Цей символічний епізод змушує нас задуматися про вічні моральні цінності: хто зрікся духовного життя, загасив у собі порив до прекрасного, той перестав бути людиною. </span>
<span>Проза життя знищує прекрасну мрію Лукаша, буденщина засмоктує, наче поліське болото. Проте мрію вбити не можна. Про це голосно співає сопілка у фіналі. </span>
<span>Справді, людина завжди може знайти в собі сили з будь-якої прірви свого падіння піднятися на височінь людського духу — через страждання, через усвідомлення своєї недосконалості, через самопізнання і добротворення.</span>
Омелько — працьовитий селянин, виснажений панщиною. У нього здорові, загорілі, жилаві руки, сухорляве і бліде обличчя. Ставши хазяїном, Кайдаш продовжує багато працювати. Набожність уживається в ньому з пияцтвом. Нерідко з церкви він звертав у шинок запивати «давнє панщане горе». Письменник майстерно передає, як втрачається межа між виявами забобонності Кайдаша і хворобливого стану його психіки від постійного перепою. Такий Кайдаш не смішний, а викликає глибоке співчуття. Його слабкості Нечуй-Левицький пояснює соціальними факторами, хоча й не наголошує на них, а зосереджується на розкритті самого характеру в його індивідуальних виявленнях. Отже, ідеал «господаря-хлібороба» не міг зреалізуватися під час кріпаччини. З повісті «Кайдашева сім'я» видно, як важко й неоднозначно він відроджувався в посткріпацьких умовах, коли довгі часи безправ'я, безземелля знищили інстинкт господаря.