и вот после зимы наконецто началась долгожданняя весна стали распускаться цветы ))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))) вот так можно начать и придумать еше чего ни буть!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!)))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))))
Чому мені подобаються детективи
Детектив один з розповсюджених жанрів, що охоплює широке коло читачів. Люблять як класичні детективи Эдгара По, Артура Конан Дойла, Агати Кристи й ін., так і сучасні детективні романи Дар’ї Донцовой, Олександри Марининой, Тетяни Устинової… Я зустрічалася з різними думками із приводу детективів класичних і сучасних. Одні вважають надто заумні й важкими класичні детективи, інші категорично й різко засуджують сучасні за відсутність серйозного змісту й захоплюючого сюжету. Хтось цінує класичні за незвичайність і барвистість, а хтось любить сучасні за те, що з ними можна прекрасно відпочити. Кожному своє. Я більше віддаю перевагу класичним детективам. Мені здається, що вони насыщеннее, динамичнее, «гостріше» по змісту, і кожне оповідання, незважаючи на те, що має таку ж будову, як і інші, індивідуальний і незвичайний. Можна перечитувати такі оповідання знову й знову.
Класичні детективи, або англійські детективи. Це так звані «детективи закритої кімнати». Коли є десять чоловік у замкнутому просторі, у замку, ну або на острові. Є труп або навіть кілька трупів. Є всякі напівнатяки які детективщик розставляє по своєму оповіданню, є тупа, але влучно стріляюча поліція-міліція, є мудрий слідчий-аматор, як правило дідок або бабуся… Отож, у класичному детективі все впізнається майже на останній сторінці. І завжди виявляється, що вбивця із самого початку перебуває серед діючих осіб».
Отже, ми довідалися, що таке класичнийдетектив.
Як уже було сказано вище, крім класичного (самого головного виду детектива) існує трохи поджанров детектива. Вони дуже широко поширені в сучасної детективній літературі. Я вирішила розглянути деяких сучасних детективів, провести порівняльний аналіз із класичними детективами, виявити загальні риси й розходження й зрозуміти, як ставляться до них сучасні читачі. От що говорить уже згаданий вище герой дитячого детектива Фелікс Куропяткин про сучасний детективі в цілому:
«Є детектив сучасний. Не дуже цікавий. Охарактеризується тим, що автор наштовхує в такого детектива целую купу помилкових підозрюваних. І об’єкт підозр постійно міняється по ходу оповідання. Ситуація швидко розвертається, стрілянини багато всякої. А наприкінці виявляється, що вбивця той, на кого ніхто б і не подумав».
Я зупинилася на розгляді найпоширеніших детективів: жіночих і дитячих. Насамперед, я звернула увагу на побудову сюжету в цих добутках: виявилося, що композиція багатьох сучасних детективів не схожа на композицію класичних. У цьому полягає одне з головних розходжень між ними. Якщо в класичному всі елементи строго розташовані на своїх місцях, упорядковані, то в сучасному всі навпаки. Важко розподілити по елементах сюжету й правильно розташувати всю інформацію в сучасному детективі. Наприклад, може бути так, що уплетено дві або кілька детективної історії в одне оповідання («Злодюга в клітинку»).
Отже, виділяється кілька зав’язок, основних частин (развитий дії) і кульмінаційних моментів. Або в романі «Запасний інстинкт» є ціла «пропасти» між виявленням злочину й розвитком дії. У цьому проміжку автор на час залишає головного героя й перемикається на інших персонажів. Також головний герой не відразу вирішує почати розслідування. Експозиція в сучасному детективі невелика, автор повідомляє тільки найважливіше, щоб підготувати читача, і відразу переходить до справи, тобто до злочину. Кульмінація завжди супроводжується стріляниною або іншими оперативними діями й присутністю міліції (щоб відразу заарештувати злочинця). Це найбільш яскраві розходження між композицією сучасного й композицією класичного детективі
Мова – це наша національна ознака, в мові - наша культура, сутність нашої свідомості.(Іван Огієнко)
Мова вдосконалює серце і розум народу, розвиває їх.<span>(Олесь Гончар)</span>
<span><span>Щоб любити </span>–<span> треба знати, а щоб проникнути в таку тонку й неосяжну, величну й багатогранну річ, як мова, треба її любити.</span></span>(Василь Сухомлинський)
Бринить-співає наша мова,Чарує, тішить і п'янить.(Олександр Олесь)
Раби – це нація, котра не має Слова. Тому й не зможе захистить себе.<span>(Оксана Пахльовська, д-р філологічних наук)</span>
<span><span>Мова </span>–<span> це форма нашого життя, життя культурного й національного, це форма національного організування.</span></span>(Іван Огієнко)
Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову. Ми повинні бути свідомі того, що мовна проблема для нас актуальна і на початку ХХІ століття, і якщо ми не схаменемося, то матимемо дуже невтішну перспективу.(Ліна Костенко)
Доля нашої мови залежить і від того, як відгукнеться на рідне слово наша душа, як рідне слово бринітиме в цій душі, як воно житиме в ній.<span>(Олесь Гончар)</span>
… Поки живе мова – житиме й народ, яко національність ... От чому мова завжди має таку велику вагу в національному рухові, от чому ставлять її на перше почесне місце серед головних наших питань.(Іван Огієнко)
Щоб мова тобі повністю відкрилася, маєш бути залюбленим в неї.<span>(Олесь Гончар)</span>
<span>Українська мова – божиста, богодана, богообрана.</span><span>(Мойсей Фішбейн)</span>
Мов поганих не існує в світі,Є лише погані язики.<span>(А. Бортняк)</span>
Нам… пропонують офіційну двомовність, тобто, по суті, рівні права вовка і зайця з’їсти одне одного.(Віталій Радчук)
<span><span>Руйнування мови </span>–<span> основи національної культури </span>–<span> це вже не просто вина, а злочин держави перед народом.</span></span><span>(А. Мокренко)</span>
«Тіні забутих предків» — один із найбільш зворушливих творів про кохання. Героїв цієї повісті Івана та Марічку називають українськими Ромео та Джульєттою. Розповівши трагічну історію кохання гуцулів, М. Коцюбинський оспівав духовну красу людини, чисте й вірне почуття.
<span>Любов Івана та Марічки, дітей двох ворогуючих сімей, народилася несподівано, всупереч тій ненависті, що супроводжувала життя Палійчуків і Гутенюків. Дві споріднені душі знайшли одна одну, щоб ніколи не розлучатися. Між ними повна гармонія, взаєморозуміння. Обоє — діти природи, яким добре відомі її закони, її мова, обоє — талановиті музиканти: Іван грав на флоярі, а Марічка обзивалася до нього своїми співаночками. Сподівалися побратися, незважаючи на сімейну ворожнечу. </span>
<span>Але доля склалася по-іншому. Іван пішов на заробітки, а в цей час трагічно загинула Марічка. Ось з цієї події, як мені здається, і починається велика історія про справжню вірність. Все, що робив Іван після смерті Марічки, — це були спроби жити новим життям, забути кохану. Майже сім років він десь блукав, служив у наймах, здавався людям «ведмедем, який зализує свої рани». Потім повернувся в село, одружився, прагнув стати господарем, сім'янином. Але ж усі ці спроби були марними. Нове життя не приносило ні радості, ні щастя. Царинка і маржинка — слабка заміна того, що називають сім'єю. Бо дружина Палатна не була Марічкою! А саме вона, незабутня подруга дитячих та юнацьких літ, вічно стояла біля нього, співала свої співаночки або тихо плакала. І неправда, що Івана зжив зі світу Юра-мольфар, що він загинув через якусь душевну хворобу! Просто герой повернувся, нарешті, до своєї єдиної на все життя коханої. Тільки з нею він міг бути живим, міг діяти, творити, міг відчувати себе людиною. А якщо її немає, то й він не повинен жити — це вже суперечило б його людській сутності. Ось так я розумію трагедію гуцульських Ромео та Джульетти. </span>
<span>Звичайно, література і життя — це не одне й те ж. Життя багатше за будь-який художній твір, і людина завжди зможе знайти застосування для своїх сил, думок і бажань, навіть якщо її спіткало нещасливе кохання. Але, перечитуючи повість М. Коцюбинського, знову і знову переживаєш, хвилюєшся і глибоко співчуваєш закоханим. Знову і знову щемить серце від такої щирої і зворушливої пісеньки Марічки: </span>
<span>Ізгадай мні, мій миленький, два рази на днину, </span>
<span>а я тебе ізгадаю сім раз на годину. </span>
Люди, які вміють кохати один раз, справді прекрасні. Вони ніколи не зрадять, не зможуть збрехати. Тож нехай у кожному з нас буде хоч крихітка тієї душевної краси, якою М. Коцюбинський наділив своїх нещасних і щасливих закоханих — Івана та Марічку.<span>
</span>