<em>Тема:</em> відтворення роздумів поетеси про сенс
життя людини.
<span>
<em>Ідея:</em>
возвеличення любові до рідного краю, до всього, що з ним пов'язано,
перебуваючи далеко за його межами.
</span><em>Основна думка:</em> «Нащо крилатим грунт під
ногами»?«Для мене ж той край найкращий, де виросли крила мої».
<em>Жанр:</em> поема.
<span><em>Віршовий
розмір:</em> диптих.</span>
<span><em>Композиція:</em> твір складається з п'яти частин:
«Надбережжя», «Крига на Одрі», «Крила»,
«Грунт», «Усміх», кожна з яких має свій зміст, закінчену думки але в той же час
пов'зані з перебуванням Л. Костенко у Польщі, зокрема, у порту міста Щецін, та
міркуваннями про смисл життя людини, її при значення на землі, любові до
рідного краю.
</span><span><em>Сюжет:</em> лірична героїня, перебуваючи у Польщі, зокрема, у
морському порту Щеціна, спостерігає за красою Одри, кораблями біля причалів.
Наступала весна, скресала крига. На одній з крижин вона побачила чайку. Це
підштовхнуло її до роздумів про смисл життя людини. Людина має крила, але як
птах не літає, бо людські крила зроблені « не з пуху, а з правди, чесності,
довір'я, вірності у коханні, з вічного поривання, з щирості до роботи, з
щедрості та турботи, з пісні, з надії, з поезії, з мрії». Героїня твору любить
Польщу за її легенди, мову, звичаї, дружбу, щирість, але для неї рідний край —
наймиліший. Одного разу вона побачила корабель з прапором рідного краю, який
збентежив її душу і серце. І лірична героїня остаточно зрозуміла, що, де б ти
не був, але батьківська земля, рідний край для кожної людини є наймилішим. </span><span> </span>
Справжніми патріотами змальовані у творі козаки. Вони волелюбні, життєрадісні, сповнені почуттям обов’язку перед рідним народом. Їм притаманна лицарська честь та синівська любов до своєї Батьківщини. Вони виступають не в ролі мстивих людей, а захисниками мирного населення. Нищать лише татар-воїнів в битвах, а гінців від татар не зачіпають. Але на шлях нищення вони встають лише тому, що в них немає іншого вибору, грабіжництво і вбивства, які спричиняють непрохані гості, просто змушують козаків боронити своїх рідних та земляків від рабства і смерті. Запорожці гуманно ставляться до тих татар, яких взяли в полон, але вони не милують тих українців, які зрадили рідну землю і перейшли на бік загарбників.
Максим - наймолодший син Захара Беркута.
Зовнішність - "Його хорошое, обпалене сонцем і здоровим рум*янцем осяяне, одверте, щире лице."; "... мов здоровий дубчак між яровиною, визначався між усім тухольскім парубоцтвом."; "Молодий гірняк..."; "... перший удалець на всю тухольську верховину..".
Риси характеру: наполегливість, цілеспрямованість, міжніссть, велика сила волі, готовність до самопожертви, волелюбність, справедливість, гордість, вірність, самовладання, розсудливість.
"Усюди був однаковий, спокійний, овобідний в руках і словах"
"В його серці смілім і чистім..."
Максим гарно володів зброєю, розумний, мав риси начальника.
<span>Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті зі своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними. Лагідний, добрий, гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним. Павлик любив звірят, любив пташок і плакав, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам.</span>
Эм...я не очень задание поняла >_> Ну, если разницы нет, надеюсь это пойдет...
Думи мої, думи мої,
<span>Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..</span><span>Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози... чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,—
Не сказали б на сміх...</span><span>Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав...
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи,—
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих —
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!</span><span>За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялось,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі...
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині...
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду.
Нехай душі козацькії
В Украйні витають —
Там широко, там весело
Од краю до краю...
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий — море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили — гори,—
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засідала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило...
Лягла спочить... А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,—
Бо дотепні... А я... а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну...
А слова — немає...
А за лихо... Та цур йому!
Хто його не знає!
А надто той, що дивиться
На людей душою,—
Пекло йому на сім світі,
А на тім...
Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється...
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком — люди не побачать,
То й не засміються...
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються,
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі,
Поки, поки... не засиплють
Чужим піском очі...
Отаке-то... А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує —
Карай того, боже!</span><span>Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас,—
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти!
В нашу Україну,
Попідтинню, сиротами,</span><span>А я — тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу...</span><span>Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.
</span>