Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть, Співають, ідучи, дівчата, А матері вечерять ждуть. Сем’я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає. Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх, Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.
***
Ой діброво — темний гаю! Тебе одягає Тричі на рік... Багатого Собі батька маєш. Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом — Аж сам собі дивується На свою діброву... Надивившись на доненьку Любу, молодую, Возьме її та й огорне В ризу золотую І сповиє дорогою Білою габою — Та й спать ляже, втомившися Турбóю такою.
***
Над Дніпровою сагóю Стоїть явор меж лозою, Меж лозою з ялиною, З червоною калиною. Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився. Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини і надії В самотині посивіє! Явор каже: — Похилюся Та в Дніпрові скупаюся. — Козак каже: — Погуляю Та любую пошукаю. — А калина з ялиною Та гнучкою лозиною, Мов дівчаточка із гаю Вихожаючи, співають; Повбирані, заквітчані Та з таланом заручені, Думки-гадоньки не мають, В’ються-гнуться та співають.
***
Встала весна, чорну землю Сонну розбудила, Уквітчала її рястом, Барвінком укрила; І на полі жайворонок, Соловейко в гаї Землю, убрану весною, <span>Вранці зустрічає. </span>
***
Тече вода з-під явора Яром на долину. Пишається над водою Червона калина. Пишається калинонька, Явор молодіє, А кругом їх верболози Й лози зеленіють. Тече вода із-за гаю Та попід горою. Хлюпощуться качаточка Помеж осокою. А качечка випливає З качуром за ними, Ловить ряску, розмовляє З дітками своїми. Тече вода край города. Вода ставом стала. Прийшло дівча воду брати, Брало, заспівало. Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати?
***
За сонцем хмаронька пливе
За сонцем хмаронька пливе, Червоні поли розстилає І сонце спатоньки зове У синє море: покриває Рожевою пеленою, Мов мати дитину.
***
Не женися на багатій, бо вижене з хати; Не женися на убогій, бо не будеш спати. Оженись на вольній волі, на козацькій долі; Яка буде, така й буде, — чи гола, то й гола! — Та ніхто не розважає, ніхто не питає: Чого болить? і де болить? — сам про теє знаєш. У двох, кажуть, і плакати — мов легше неначе... Брешуть люде: легше плакать, як ніхто не бачить.
***
Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати. Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє-колишній та ясний Присниться сон мені!.. і ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха… Запалиш рай мій самотний.
***
Діамант дорогий на дорозі лежав, — Тим великим шляхом люд усякий минав, І ніхто не пізнав діаманта того. Йшли багато людей і топтали його, Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов, І в пилу на шляху діамант він найшов. Камінець дорогий він одразу пізнав, І додому приніс, і гарненько, як знав, Обробив, обточив дивний той камінець, І уставив його у коштовний вінець. Сталось диво тоді: камінець засіяв, І промінням ясним всіх людей здивував, І палючим огнем кольористе блищить, І проміння його усім очі сліпить.
***
Так в пилу на шляху наша мова була, І мислива рука її з пилу взяла. Полюбила її, обробила її, Положила на ню усі сили свої, І в народний вінець, як в оправу, ввела, І, як зорю ясну, вище хмар піднесла. І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна. І сіятиме вік, поки сонце стоїть, І лихим ворогам буде очі сліпить. Хай же ті вороги поніміють скоріш, Наша ж мова сія щогодини ясніш! Хай коштовним добром вона буде у нас, Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас, Щоб, поглянувши сам на створіння своє, Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
***
Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива, додолу верби гне високі, горами хвилю підійма. І блідний місяць на ту пору із хмари де-де виглядав, неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав. Ще треті півні не співали, ніхто ніде не гомонів, сичі в гаю перекликались, та ясен раз у раз скрипів.
***
Барвінок цвів і зеленів...
<span>Барвінок цвів і зеленів, </span> <span>Слався, розстилався; </span> <span>Та недосвіт перед світом </span> В садочок укрався. <span>Потоптав веселі квіти, </span> <span>Побив... Поморозив... </span> <span>Шкода того барвіночка </span> Й недосвіта шкода!
***
А нумо знову віршувать
<span>А нумо знову віршувать. </span> <span>Звичайне, нишком. Нумо знову, </span> <span>Поки новинка на основі, </span> <span>Старинку божу лицювать. </span> <span>А сиріч... як би вам сказать, </span> <span>Щоб не збрехавши... Нумо знову </span> <span>Людей і долю проклинать. </span> <span>Людей за те, щоб нас знали </span> <span>Та нас шанували. </span> <span>Долю за те, щоб не спала </span> <span>Та нас доглядала. </span> <span>А то бач, що наробила: </span> <span>Кинула малого </span> <span>На розпутті, та й байдуже, </span> <span>А воно, убоге, </span> <span>Молодеє, сивоусе,— </span> <span>Звичайне, дитина,— </span> <span>І подибало тихенько </span> <span>Попід чужим тином </span> <span>Аж за Урал. Опинилось </span> <span>В пустині, в неволі... </span> <span>Як же тебе не проклинать, </span> <span>Лукавая доле </span> <span>Не проклену ж тебе, доле, </span> <span>А буду ховатись </span> <span>За валами. Та нищечком </span> <span>Буду віршувати, </span> <span>Нудить світом, сподіватись </span> <span>У гості в неволю </span> <span>Із-за Дніпра широкого </span> Тебе, моя доле!
У кожної людини є своя думка. Але буває таке , що погляди розбігаються. Не всім людям подобається коли хтось кращий за нього . Це називається заздрість. Та все одно треба вислуховувати свої партнерів , адже кожна ідея для колективу важлива . Вислухав інші , обміркуй їх та потім висунь свої пропозиції . Не треба вважати свою ідею ідеальною , можливо іншихі ідеї не погані . Тому чуй і будеш почутим .
Слово дуель істотно відрізняється від інших, тому що в битві, баталії, побоїщі, бойовищі бере участь багато людей, а дуель відбувається між двома особами.