<span>Вершиної української літератури є роман П.Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Цей твір соціально-психологічний, в ньому соціально-історичний аналіз дійсності поєднується з глибоким психологічним дослідженням внутрішнього світу людини. В алегоричній назві роману звучить головна ідея: воли — алегоричний образ знедоленого селянства — не ревли б, якби було що їсти. Твір “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панас Мирний та його брат Іван Білик почали писати під враженням розповіді про реальну людину-розбійника Василя Гнидку. Він уперше був надрукований у 1880 році в Женеві. При перевиданні в Росії автори дали йому назву “Пропаща сила”. Цей новаторський роман став першим зразком великої епопеї в української літературі.<span>Головний герой роману — Чіпка Вареник. Це образ селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став “пропащою силою”. У творі докладно з’ясовується формування характеру героя, наростання його протесту проти поневолення людини. Малий Чіпка ріс і виховувався без батька, у холоді й голоді, в атмосфері недоброзичливості і ворожості. Тільки казки бабусі розширювали кругозір хлопчика, примушували його задуматись, викликали часом не дитячі запитання. Коли Чіпку за впертість прогнав багатій Бородай, він “поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника”. Все пригнічувало дитячу душу. До злиднів додавалися ще й моральні страждання: сільські діти не приймали хлопчика до свого гурту, обзивали його “виродком”, “байстрюком*’. У цей час у нього почало визрівати почуття ненависті до гноблення і насильства: “І прокидалася невеличка злість у його невеличкому серці, росла, виростала”. Але Чіпка не тільки ненавидів, а й любив. Він зростав допитливим і спостережливим хлопчиком. Розповіді баби Оришки і діда Уласа вчили любити людей, бути співчутливим, добрим, не творити зла. Та все ж таки зло проросло в його душі пізніше. А маленьким Чіпка любить життя, красу природи, всім цікавиться. Це прагнення до знань допомогло Чіпці розпізнати неправду в житті. Ненависть до панів стає провідною рисою характеру, змістом його боротьби. Це почуття підсилюється, коли у Чіпки забрали його власну землю. Розуміючи, що без землі немає життя і волі, він рішуче виступає на боротьбу, але зазнає поразки. Чіпка не може змиритися з такою дійсністю і, приставши до ватаги злодіїв і розбишак, пиячить, бешкетує, грабує. Після втрати землі хлопець втрачає віру в справедливість. Своє горе та безнадію Чіпка починає топити у чарці, а потім і грабувати. Біль змученої душі, соціальна несправедливість — ось що штовхнуло хлібороба, щасливого своєю працею, на шлях грабіжництва. Чіпка вважає ці вчинки відбиранням свого ж добра, привласненого іншими, багатішими, сильнішими. Він мріяв бути господарем на своєму клаптику землі, але мрії не здійснилися, хоча хлопець до цього прагнув. Після одруження з Галею, Чіпка повертається до чесної хліборобської праці. Його поважають люди, обирають у земську управу, але пани знайшли привід і вигнали його звідти, бо був селянином. Кривда, яка знову впала на _Чіпчину голову, була тим останнім поштовхом, що зламав життя правдошукача. Головний герой стає на стежку сліпої помсти. Не знайшовши ніде справедливості, Чіпка став мстити без розбору. Грабунки, вбивства перекреслюють його протест. Кров згублених жертв, смерть ні в чому неповинних людей заплямовують Чіпку. Хлопець з правдошукача перетворюється у звичайного кримінального злочинця. Найблагородніші пориви душі головного героя перекреслюються злочином. Чіпка, не знайшовши шляхів боротьби проти кривдників, стає “пропащою силою”. Чіпка з п’яною ватагою вирізує родину Хоменків, і його відправляють на каторгу, бо злочин є злочин.Головний герой роману ціле життя шукав правду і не знаходив її, хотів жити щасливо, але йому не давали змоги, тому в душі Чіпки стався злам, і хлопець стає на згубний шлях розбійництва, яке приводить його до кримінального злочину. Чіпка зробив свій особистий вибір у житті.<span> </span></span></span>
<span>Хлопці пішли,але вони довго згадували лося.Їм не вірилося,що він помер.Лось все лежав нерухомо.Дядько Шпичак скосо поглядав на лося.Раптом лось встав і побіг до заповідника.Але сил залишилося мало...</span>
«Тореадори з Васюківки» образ Яви Звідки таке незвичне ім’я — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому було лише півтора роки. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява»…, але причепилося оте «Ява» до нього, як реп’ях до собачого хвоста. У Івана руде скуйовджене волосся, а обличчя хлопця рясно вкрите веснянками. Ява Рень — енергійний і відчайдушний хлопець. Зазвичай саме він є ініціатором різноманітних вигадок: то метро під Васюківкою прокласти, то влаштувати бій биків, то організувати шкільний театр. Але хлопець здатний не тільки на бешкет: коли сталася прикра подія з переекзаменовкою, то він влітку сумлінно готувався до перескладання екзамену з української мови на «безлюдному» острові, дібравши собі ім’я «Робінзон Кукурузо». «Тореадори з Васюківки» образ Павлуші Павлуша Завгородній — кращий друг Яви. Це більш врівноважений і спокійний хлопець. Він захоплюється малюванням і мріє стати льотчиком, але не менше за Яву полюбляє різноманітні пригоди й таємниці. Васюківські «тореадори» завжди мають благородні наміри, але через брак досвіду і знань, на жаль, іноді потрапляють у прикрі ситуації. Нерозлучні друзі, обмірковуючи вчинки, вміють усвідомити помилки й намагаються їх не повторювати, хоча відразу ж вигадують і здійснюють нову «авантюру». Тому читачі з цікавістю довідуються про пошуки незнайомця з тринадцятої квартири, зйомки в кіно, про допомогу хлопців під час рятування рідного села від стихійного лиха, про викриття двох місцевих «шпигунів». Мені зрозумілі бажання і наміри Яви і Павлуші, адже вони мої ровесники. Думаю, головне, про що хоче сказати нам автор: дружба — велика сила; важливо мати поруч вірного і відданого товариша, який піде за тобою в огонь і у воду, не зрадить, завжди допоможе в скрутній ситуації.
<span><span>27 листопада 1863 Народилася Ольга Кобилянська у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині в багатодітній сім'ї дрібного урядовця. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині.</span><span>1868Батька перевели до м. Сучави. Там Ольга Кобилянська познайомилася з місцевим парохом та українським письменником Миколою Устияновичем. Як між родинами в цілому, так і між їх доньками, зокрема Ольгою Кобилянською і Ольгою Устиянович, зародилися приятельські стосунки, які тривали до кінця життя письменниці.</span><span>1880-ті«Гортенза, або Нарис із життя однієї дівчини», «Доля чи воля?»</span><span>1891Пізніше вона жила в селі Димка, а з 1891 — у Чернівцях.</span><span>1894Вона взяла активну участь у феміністичному русі. Ставши однією з ініціаторок створення «Товариства руських жінок на Буковині», Кобилянська обґрунтувала мету цього руху в брошурі «Дещо про ідею жіночого руху». Письменниця порушила питання про тяжке становище жінки «середньої верстви», активно виступила за рівноправність жінки й чоловіка, за право жінки на гідне життя.</span><span>1895Повість «Царівна»</span><span>1896Новели «Аристократка», «Impromptu phantasie».</span><span>1898Оповідання «Valse melancolique».</span><span>1895-1901Повість «Земля»</span><span>1905Повість «Ніоба», «Через кладку».</span><span>1908«В неділю рано зілля копала…»</span><span>1917«Назустріч долі»</span><span>1923«Зійшов з розуму»</span><span>1927«Але Господь мовчить…»</span><span>1928«Пресвятая Богородиця, помилуй нас!»</span><span>1933«Не смійтесь»</span><span>21 березня 1942<span>Померла у Чернівцях.</span></span></span>