Не знаю, як вам, але мені видається досить
дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками
залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Жанр: поезія
Тема: розповідь про духовно багату людину.
Головна думка: "Людина нібито не літає...а крила має"
Ідея: уславлення духовних поривань людини.
Художні засоби.
Епітети: "вічного поривання".
Риторичні запитання: "А як же людина?", "А що ж людина?".
Риторичні оклики: "А крила має!"
Рефрен: А крила має.
А крила має!
Анафора: "То буде ...", "У кого...", "або з ..."
Порівняння: "крила, не з пуху-пір'я,а з правди, чесноти і довір'я"
<span>Антитеза: "Землі немає, то буде небо".</span>
Заперечувальне порівняння: "Немає поля, то буде воля", "Немає пари, то будуть хмари".
Пісня з давніх-давен вважається невід'ємною частинкою кожного народу. Вона уособлює спогади про минуле, роздуми про сьогодення та мрії про щасливе майбутнє. На мою думку, жоден народ не може існувати без частини душі – пісні. Українські пісні наповнені глибоким змістом й роздумами. Складаючи їх, народ описував свої переживання, почуття, мрії та надії. Багато про давні часи можуть розповісти обрядові пісні: веснянки, колядки, щедрівки. Ми можемо не сприймати поклоніння предків перед силами природи, але шанобливе ставлення до хліба, праці, природи не може залишити нас байдужими. Коляда та щедрівка піднімають настрій, об'єднують у християнській родині. Наш народ зберігає традиції та моральні цінності у своїх великих родинах. Вони гарно передані у піснях. В наших піснях мрії та надії, сподівання. Багато чудових віршів, які покладені на музику, стали улюбленими піснями. Їх виконують на концертних площадках, весіллях, забавах або вона просто звучить для душі. Душевна пісня завжди супроводжувала, супроводжує та буде супроводжувати кожного з нас у житті.
Да. потому что если не будеш доделывать все дела до конца то потом не сможеш их закончить.
<span>Внешний вид (портрет) Остапа изменяется в зависимости от условий и возраста. В начале это стройный и крепкий парень, с черными глазами, орлиным носом и темным молодым усом на загорелом лице. Когда Остап был ранен, «его молодое лицо словно привяло, на уста упал загар». В конце </span>произведения<span> видим героя седым дедом. У него косматые брови и «мутные глаза», что смотрят в пространство, а улыбка «раздвигает сморчки».</span>
«...Его, стройного и крепкого, с красивыми глазами, орлиным носом и темным молодым усом на запаленном лице».
«Пусть оно воспылает без огня и дыма...Бегство... Пойду за Дунай, может, еще там люди не пособачились...»
<span>«И разве он сам за весь свой двадцатилетний возраст не был лишь господским скотом? Разве его отец, маты, Соломия, даже дедушка его, что ходил в </span>Сечь<span>, а потом резал господ в Умани,- разве же они не стали таким скотом? Когда бы они не были господским товаром, то не мог бы </span>господин<span> развести его с Соломией и силой отдать ее за своего хурмана, не мог бы седого дедушки подвергать пытке на конюшне нарощами... не хвалился бы освежевать Остапа </span>за смелое слово».
Соломия - красивая и сильная женщина. Она имеет высокую и крепкую, «как на доброго мужика», фигура, красивое, «свежее, полное лицо, с карими глазами, которое так выразительно белело при клетчатом чепце и прядях черного волос».
<span>«Соломия была определенная, что не разрешит перевезти Остапа за Дунай. Как это произойдет, что она сделает, она не знала, но уверенность в том возрастала в ней с каждым днем. Она готовая пойти на видимую смерть, когда это надо».</span>