Щастя ... У кожного воно різне. іноді його осягнути буває дуже важко, а іноді щастя зовсім поруч, тільки ми його не помічаємо. не треба стремить все життя шукати його, адже ми повинні озирнутися навколо, адже може бути так, що щастя поруч з нами.Я себе вважаю щасливим тому, що у мене є мама, тато і брат. Людина щаслива, коли він не хворіє. А ще я щасливий, що ходжу в школу, мене одягають і вчать. У мене багато друзів. Я дорожу їх дружбою.Я хочу, щоб всі люди були щасливі на землі, і не хворіли. Я думаю, що це і є справжнє щастя.
Поет постійно відчуває зв'язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч "крихітку землі із-за Дніпра". Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:
Може, ще я подивлюся
На мою Україну... —
писав Т. Шевченко в поезії "Лічу в неволі дні і ночі..."
Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:
Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії "Заповіт" автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії "Тим неситим очам" Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.
Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.
<span>І. П. Котляревський є основоположником нової
української літератури. Новаторство Котляр
виявилося перш за все у нац. забарвленні етнографічного матеріалу у поемі
"Енеїда". Котляр вдалося не просто
відтворити життя українців того часу, а й передати дух народу завдяки
використанню живої мови, а саме київсько-полтавського діалекту. Поема
"Енеїда" — травестійно-бурлескна. Травестійними називаються твори, у
яких на основі відомого сюжету письменники створюють власні образи.
Котляревський, пишучи про пригоди троянців, відтворює характери, побут, звичаї
українців з великою детальністю. Автор
доводить читачам що українці – це
духовно багатий народ зі своєю історією, мовою, традиціями. Тому твір цілком можна назвати енциклопедією
українознавства. </span>
<span> Головним
героєм поеми є Еней. Він зображений веселим, дотепним, сміливим, але трохи
легковажним і гарячкуватим. Проте, не зважаючи на деякі недоліки, персонаж
постає перед читачами хоробрим полководцем, хорошим державним діячем. В його
образі відображено багато рис українського характеру. Його натура дуже
суперечлива. У всіх ситуаціях Еней веде себе по-різному. Він буває то несерйозним, то
мудрим і пильним. У своєму творі
Котляревський ввів елементи народного бачення світу, в якому реальність
переплітається з фантастикою. Всі сюжетні події супроводжуються народним гумором і сатирою. Найхарактернішою
рисою поеми є народність. Зображення народного життя супроводжують читача
впродовж усього сюжету. В Енеїді добре змальовано народні гуляння, свята, ігри,
танці, звичаї, повір’я, побут, а також згадуються українські імена і страви. Автор обізнаний не лише в народній кулінарії,
а й з не меншою точністю описав народний одяг та взуття. Юнона, збираючись
їхати до Еола, «взяла спідницю і шнурівку», «сховала під кибалку мичку». Венера, відправляючись до Зевса, «взяла очіпок
грезетовий». Згадуються у творі елементи одягу: корсет шовковий, запаска, червоні
чоботи, хустка з полотна, а також народні інструменти, танці і народне
образотворче мистецтво. В поемі яскраво описані народні вірування і уявлення
про потойбічний світ. </span>
«Енеїда» І. П. Котляревського є
неперевершеним твором, справжньою енциклопедією українознавства, у якій знайшли
своє відображення життя та побут українців, їх духовні прагнення, моральні
принципи, характер і душа нашого народу.
Мавка — лісова дівчина — живе серед дивовижної природи, серед своїх братів та сестер. У них єдина душа, вони живуть єдиними почуттями, тому і не дозволяє Мавка Лукашеві надрізати ножем березу: «Не убивай! » Своїм серцем вона відчуває навколишню красу: відчуває її в шелесті дерев, щебетанні птахів, навіть у тому, як Лукаш грає на сопілці: Як солодко грає, Як глибоко крає, розтинає білі груди, серденько виймає/ Йде з самої глибини душі Мавки той дивовижний світ, що змінює усе навкруги, роблячи чарівним. Змінюється і Лукаш, який бачить у ній «королівну» , і намагається стати подібним до неї. Але, як каже Мавка. смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись.
Вона — дивовижна «королівна» лісу, яка є власником сердечного цвіту, «що скарби творить» . Сааме цей цвіт дає їй відчуття прекрасного, не дає загинути її чистому серцю. Має вона в серці «те, що не вмирає». Це її духовна краса, це її чисті почуття, які не зміняться ніколи, як не зміниться і сама Мавка:
Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними…
Не вбивають її шире серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні сміх глумливий Килини. Вона — Мавка, а значить вільна, незалежна, хоч ніколи і не забуде свого кохання. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли коханий відвернувся від неї: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна. І щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки! Не вмерло її живе серце, вона не впала у відчай; її душа хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ. Мавка не йде до «Того, шо в скалі сидить» , який називає її неживою. З яким гнівом вона відповідає:
Ні, я жива! Я буду вічно жити!
Я в серці маю те, шо не вмирає.
Мавка не може вмерти, адже вона, перш за все, лісова істота, яка наділена безсмертям. І хоч, закохавшись, отримує душу, вона житиме вічно, навіть перетворившись у вербу. З цієї верби вийде сопілка, яка буде промовляти до людей, намагаючись змінити їхнє життя.
Занапастив свою душу Лукаш, хоч і мав у серці свій «скарб» , але був він, мабуть, значно меншим, ніж у Мавки. Ця людина не змогла «дорівнятись» до себе самої. Здається, що її життя було нікому не потрібне. Але ні, він «душу дав» Мавці. А значить, вона буде жити вічно:
Будуть приходити люди вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде.
Краса ніколи не вмирає, особливо духовна краса. Вона перетвориться у щось інше, буде мати інші форми, ідеальні чи матеріальні, але не вмре. Це ро-вуміє Мавка, тому що це вона має в серці. І хай ми не побачимо живої Мавки, в нашій пам’яті назавжди залишиться її чудовий спів — спів сопілки, яким промовляє до нас її душа:
<span> Легкий, пухкий потлеиь ляже, вернувшися в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю — стане початком тоді мій кінець.</span>