Моя родина пишається нашим фруктовим садом. Його садили кілька поколінь нашого роду. Сад упритул підступає до будинку — теж дуже старого. У вікна заглядають вишневі дерева. Можна дотягтися рукою з вікна і нарвати жменьку вишень. В інше вікно скребеться яблунька. Є в нашому саду грушеві, абрикосові, сливові дерева. Коли вони цвітуть, у кімнату ллється не тільки аромат, але й світло. У саду привілля бджолам, метеликам, не кажучи вже про птахів. У<span>Я підійшов до яблуні, де був прикріплений ще один новий пташиний будиночок. Виявилося, що і він став заселений. От чудеса! Я поспішив з радісною звісткою додому. А в обід ми накрили просто в саду стіл і влаштували маленьке сімейне свято на честь прильоту шпаків. </span>
<span> нашому саду вже давно оселилися шпаки. Шпаківні для цих співучих перелітних птахів робив мій дід, коли сам був не набагато старший мене. Вони потемніли від дощів і часу й постаріли. От і вирішили ми з батьком зробити нові шпаківні. Кілька днів стругали, пиляли, збивали дощечки. Вийшли ладні житла для шпаків. Квапилися закріпити їх на дереві до прильоту птахів. Старі шпаківні зняли й поклали в сараї. Йшли дні, у сусідських шпаківнях уже щосили господарювали пернаті, а наші пустували. "Напевно, ми щось не так зробили", — міркували ми з батьком. Я часто виходив у сад і з надією дивився на шпаківню. Одного разу якийсь шпак присів неподалік від будиночка на гілці. Здається, до нього от-от прилетить подруга, і вони займуть житло, що пустує. Однак шпак посидів і полетів хтозна-куди. "А що коли ми повернемо на місце старі шпаківні?" — звернувся я до тата. Він погодився зі мною. І незабаром у цих шпаківнях закипіло життя: там щосили господарювали шпаки. Нові будиночки теж залитися. Ми вже не чекали, що в них хтось оселиться. Одного разу я випадково кинув погляд на нову шпаківню і зупинився як укопаний: відтіля доносилися голоси шпаків! Вони то вилітали зі свого житла, то поверталися. </span>
1)Неслава, наче та болячка, і сон, і їжу одбира.
2)Він ворог був нещирості й облуди.
3)Подоляни, щоб не попасти в турецьку неволю, стали тікати на Слобідську Україну.
4) Іван через непорозуміння з батьком почував себе недобре.
5)В очах його світилося здивування й недовіра.
Л.,ов до рідної мови, л.,ов до рідної Батьківщини — невіддільні поняття. Вони споконвіку живуть у л.дських серцях і притаманні тим, хто шанує історі. й культуру власного народу. Дійсно, не ,уло жодного видатного письменника, який ,и не висловив л.,ові до рідної мови, а також своєї тривоги за її дол.. Дійсно, не ,уло жодного поета, який ,и не покладав на рідну мову найсвітліших надій. Так склалося тому, що кожен митець ,ачив дол. свого народу в май,утньому невідривно. від долі української мови.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підроста.чи, повтор.є перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колиско. молода жінка, чимось схожа на матус.. Ці слова сповнені почуттям, ні,и квітка нектаром.
Мелодійна та неповторна українська мова вві,рала в се,е гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, ,арвінком, калино..
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови ,ув тернистим. Скільки за,орон прийшлося зазнати українській мові, почина.чи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петер,урзьких циркулярів переконував, що Эмалоросійського язикаЭ взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до ,ол. слова. Російський цар хотів, що, л.ди за,ули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак...
ЧШЧ століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців л.то. зимо.. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду за,оронених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
ЧЧ століття виявилося ще страшнішим. Українське слово ,ідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав сво. мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрі,ні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, л.,ов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Поет схвильовано писав про державну мову УкраїниЖ
Вона, як зоря пурпурова,
Що сяє з не,есних висот
І там, де звучить рідна мова,
Живе український народ.
Наша українська мова — це золота скар,ниця душі народної, з якої ми виростаємо, яко. живемо й завдяки якій маємо величне право й високу гордість іменуватися народом України.