<span>Для чего Раскольников приходит к Соне? Зачем ему нужно именно Соне рассказать, кто убил Лизавету? Почему именно Лизавету? </span>
<span>Раскольников давно “избрал” Соню, ещё тогда, когда впервые услышал о ней от Мармеладова. </span>
<span>В Соне он хочет видеть единомышленника, который разделит с ним ответственность и страдание. Но для этого ему нужно объяснить Соне, почему он убил Лизавету. </span>
<span>С какими мыслями герой выходит от Мармеладовых? Глава, предшествовавшая свиданию, завершается мысленным восклицанием Раскольникова: “Ну-тка, Софья Семёновна, посмотрим, что вы станете теперь говорить!” В чём смысл этой фразы? </span>
<span>Вероятно, Соня, по мнению Раскольникова, должна убедиться в неверности своих прежних представлений о мире. Свиданию предшествует эпизод с Лужиным, где она была обвинена в краже сторублёвого кредитного билета. Только заступничество Лебезятникова и Раскольникова спасло Соню от тюрьмы.</span>
Встал Жилин, раскопал щелку побольше, стал смотреть.
Видна ему из щелки дорога — под гору идет, направо сакля [Сакля — жилище кавказских горцев] татарская, два дерева подле ней. Собака черная лежит на пороге, коза с козлятами ходит — хвостиками подергивают. Видит — из-под горы идет татарка молоденькая, в рубахе цветной, распояской, в штанах и сапогах, голова кафтаном покрыта, а на голове большой кувшин жестяной с водой. Идет, в спине подрагивает, перегибается, а за руку татарчонка ведет бритого, в одной рубашонке. Прошла татарка в саклю с водой, вышел татарин вчерашний с красной бородой, в бешмете [Бешмет — верхняя одежда] в шелковом, на ремне кинжал серебряный, в башмаках на босу ногу. На голове шапка высокая, баранья, черная, назад заломлена. Вышел, потягивается, бородку красную сам поглаживает. Постоял, велел что-то работнику и пошел куда-то.
Проехали потом на лошадях двое ребят к водопою. У лошадей храп [Храп — здесь: нижняя часть морды у лошади] мокрый. Выбежали еще мальчишки бритые в одних рубашках, без порток, собрались кучкой, подошли к сараю, взяли хворостину и суют в щелку. Жилин как ухнет на них: завизжали ребята, закатились бежать прочь — только коленки голые блестят. (Л. Н. Толстой Кавказский пленник)
Быт татар, природа кавказа раскрыты автором реалистически, через восприятие Жилина. Татары в представлении жилина делятся на добрых, сердечных и тех, кто обижен русскими и мстит им за убийство родственников и разорение аулов (старик татарин) . Обычаи, быт, нравы изображены так, как воспринимает их герой.
Рано чи пізно кожна людина задумується над тим, для чого прийшла у цей світ і як живе. Це вічне питання важливо поставити перед собою якомога раніше, щоб не довелося в кінці життя, коли вже нічого не можна змінити і виправити, гірко шкодувати за змарнованими роками.
На світі є багато речей, які не можна змінити, виправити, поновити. Та нема нічого невблаганнішого за час. У дитинстві ми його не помічаємо, здається, він тягнеться аж надто повільно. Але з роками час ніби прискорює ходу, і вже не встигаєш зробити якісь важливі справи, поспішаєш, а час все одно обганяє тебе.
І в такий момент для людини важливо хоч на хвильку зупинитися, оглянутися навколо, зазирнути у свою душу і зрозуміти, що до тебе жили на світі люди, після тебе прийдуть нові покоління, і треба залишити якийсь слід на землі. Ця мить між минулим і майбутнім називається життям. Ось вона пройшла — і її вже ніколи ні повернути, ні змінити не можна.
«Життя іде і все без коректур», — каже Ліна Костенко. Людина не може знати, що буде після неї, хто прийде у цей світ, як житиме людство, як зміниться природа. Можна точно визначити, що завтра все буде не так, як було сьогодні; а час не втомлюється, летить уперед, щоб знову і знову, як у калейдоскопі, змінювалися люди, події, епохи.
Людина живе, поки вона жива. Життя тільки в ранньому дитинстві здається вічним, але з роками розумієш, що все на цьому світі має свій початок і свій кінець, і тому треба поспішати «зробити щось, лишити по собі...». Далі у творі Ліна Костенко ніби робить паузу і — найсумніший рядок: «... а ми, нічого, пройдемо, як тіні...» Важко змиритися з тим, що людське життя — «нічого», тінь. Та що робити, як воно так і є? Але ця «тінь» може такого лиха накоїти, що ніякий час не виправить. Людина повинна жити так, «... щоб тільки неба очі голубі цю землю завжди бачили в цвітінні».
Людство протягом усієї своєї історії живе за рахунок природи, не рахуючись з її можливостями. Знищено турів, розграбовано руди, але треба зберегти те, що залишилось.Кожен з нас вирішує сам, як йому жити, але треба пам'ятати, що «Життя іде і все без коректур, і як напишеш, так уже і буде.» Та не треба боятися прозріння, адже воно може бути ліками: вирішили, що живем не так, неправильно — і можна все виправити. Але є речі, які виправити не можна.
Людини бійся душу ошукать,Бо в цьому схибиш — то уже навіки.<span>У кожному навіть невеличкому творі Ліна Костенко розглядає важливі філософські питання. Та вона не ускладнює їх, а уміє подати так, що читачеві здається, що він сам знайшов відповіді. У цьому і виявляється великий талант митця і жіноча мудрість поетеси.</span>