На мою думку чинити зло дуже погано.Але буває таке.що нам доводиться приховувати чийсь злочин.Дуже погано коли ми приховуємо.щось зле.Адже приховувати злий вчинок може зруйнувати нам все життя.Совість нам не буде давати покою кожен день.Тому що кожноі хвилини та години ми будемо думати про цей злочин.Тому запам"ятайте.що приховувати злочин дуже погано.А тим паче його чинити.
Коли читаєш твори Шевченка, починаєш розуміти, яким згустком болю була для поета жіноча доля. Він, здається, зібрав у своєму серці воєдино всі страждання поневолених і скривджених жінок, їх відчай, надії, прагнення. Зібрав, щоб схвильовано розповісти про них цілому світові.
Одним з перших жіночих образів у Т. Шевченка стала Катерина з однойменної поеми, прообразом якої була кохана поета Оксана Коваленко. У літературі до часу написання «Катерини» було багато творів на гему зведення простої дівчини паном-спокусником. Та Шевченко висвітлив цю трагедію відразу у декількох планах: моральному, соціальному і національному. І все це подав нам, наче випестував дитину, иклавши у свою розповідь увесь біль за власне нездійсненне кохання. Принаймні мені так здалося. Катерина була не першою і не останньою серед сотень таких же дівчат, що, покохавши, замість щастя вже з першої хвилини зустріли лише сором та осуд від громади. Ми бачимо, що віра у щирість почутів коханого, прагнення до щастя і переконаність, що любов не може бути гріхом, поступово призводять дівчину до трагедії. І ця трагедія полягає не в покаранні за те, що «не слухала Катерина ні батька, ні неньки», і не в тому, що, як твердять деякі сучасні літературознавці, Катерина віддала себе «москалю», знехтувавши українським парубком. Гадаю, що трагедія нашої Катерини – у знівеченні саме душі, а не тіла:
А за віщо, Боже милий!
За шо світом нудить?
Що зробила вона людям,
Чого хочуть люде?
Щоб плакала! Серце моє!
Тіло можна вилікувати, а розтоптану душу вже не воскресиш. Здається, повчальний приклад подано, тему вичерпано. Та Шевченко, мабуть, не був би геніальним письменником-психологом, якби цим і обмежився. Мене особисто вразив образ Катерини-матері, яку піднесли із сміття, куди її втоптали злі язики, два крила: віра у кохання і материнська свята любов до сина. Розуміючи, що для Івана вона загублена назавжди, Катерина заклинає його:
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Може, слушно поставити питання: «Чому ж тоді вона покинула немовля напризволяще, а сама наклала на себе руки?» Думаю, тут сплелося все: і крах сподівань, і зневіра у майбутньому, і відчай, і, може, огида до свого становища, і сором, і навіть ненависть до власного минулого. Чи могла Катерина з такою зламаною душею жити далі, ростити у щасті сина, наставляти його на краще? Мабуть, тому підсвідомо дівчина вибрала смерть, віддавши їй перевагу перед життям-пеклом.
Але я все ж таки здебільшого погоджуюся з думкою, що в основі дівочої трагедії було нехтування батьківськими застереженнями, бо батьки ніколи не бажають дитині поганого, намагаються завжди захистити її від біди. Вони керуються досвідом, батьківським передчуттям. Катерині порадитись би з ними, прислухатися, а вже потім вирішувати.свою долю і, як потім сталося, долю ще однієї людини – сина! Тим-то й безцінна поема «Катерина», що вона вчить багато чому: честі, гідності, розсудливості, шануванню дорослих, старших за віком, почуттю відповідальності за життя близьких людей.
<span>Нас у батьків двоє - я і моя молодша сестра Маринка. Мене звуть Катерина, вчуся я в дев'ятому класі звичайної загальноосвітньої школи. Маринка - першокласниця. Наш батько працює на будівництві - він кранівник. Професія рідкісна, він на будь-якому будівництві необхідний робітник. Батько будує житло. Ці красиві будинки прикрашають різні вулиці нашого міста, яке перед нашим батьком як на долоні, коли він сидить в кабіні високого підйомного крану. Ми якось з Маринкою ходили на екскурсію до будівництва папи. Захопило дух, коли ми дивилися від низу до верху на кабіну його крану. Щоб працювати на такій висоті, людина має бути мужнім - так часто говорить нам мама.
Вона у нас кухар-кондитер, працює в кафе, і коли у когось з членів нашої сім'ї день народження, вона готує сюрприз - пече смачні торти і ніколи не повторюється.
Цього разу до дня народження Марини мама приготувала торт у вигляді їжачка. Спинка у цього їжачка була з шоколадного крему, а замість голок були маленькі іменинні свічки. Я теж вирішила зробити подарунок молодшій сестрі своїми руками. Прийшло на думку зробити Маринці такий подарунок після чергового походу до супермаркету. Хто з вас не намагався дістати спеціальними механічними щипцями з чарівної скляної скрині м'яку іграшку? Кілька разів Маринка була близька до мети, але в останню мить іграшка вислизала з щипців і залишалася в скрині. Кожного разу сестра поверталася додому жалюгідна. Ось мені і прийшло на розум зшити з клаптиків хутра собачку. Чому саме собачку - оскільки Маринці дуже подобаються іграшкові собаки. Спочатку потрібно було знайти викрійку. З нею мені допомогла наша вчителька трудового навчання Ніна Петрівна. Бракувало лише хутра. Подруги, до яких я звернулася, принесли мені клаптики білого і червоного штучного хутра. Собачка вийшла смішною. Вуха і лапки - білі, усе інше - червоного кольору. Очки і ніс я зробила з чорних гудзиків. Навіть нашийник наділу на нього. За нашийник був дідовий браслет від старого годинника. Коли усі зібралися за святковим столом, мама поставила в центрі столу апетитного їжачка, а я дістала іграшку.</span><span>- Його звуть Кузей, - повідомила я.
Маринка з радістю заплеснула в долоні. Очі її так сяяли!
- Яка смішна собачка Кузя! - засміялися батько з мамою.
- У тебе талант, дочка! - сказав батько.</span><span>З того часу виготовлення м'яких іграшок стало моїм захопленням.</span>
Нуль. Нуля.Нулю нуль нулевем на нульовому.если че це відмінювання 2 відміни ч роду