Соломія - мужня, вольова й ніжна жінка. Вона щиро кохає Остапа і є його вірною подругою, заради коханого «не пожалувала кіс своїх», «вбралась у чоловічі штани та ладна була мандрувати» хоч на край світу. її мужність і воля набувають величезного вияву, коли разом з Остапом вона перебуває у плавнях. Незвичайну енергію виявляє жінка, коли перев’язує рану Остапові, волочить його з плавнів, дбає про його одужання. Пейзажні картини, використані автором, розкривають складність і трудність обставин, у яких доводилося Соломії боротися за життя Остапа, а відтак - за волю. Вольовий характер сильної жінки, коли вона відчула, що може не знайти тяжко пораненого Остапа, передається простими реченнями (або складносурядними) з багатьма дієсловами: «Соломія знесилилась і впала. їй стало душно. Піт краплями стікав по виду, груди важко дихали і очі блищали, як у звіра, що попався у лабети». У малюнках природи письменник здебільшого використовує чорні й червоні барви: чорні - при зображенні мороку, осінньої ночі, червоні - в картинах пожежі. Обидва кольори співзвучні переживанням Соломії. «Та ще коли б вона (Соломія) хоч могла бачити його рану, обличчя - їй, здається, не так би важко було. А то ся пітьма, сей чорний, клятий морок. Він оточав її з усіх сторін, слався перед очима, висів над головою, заповзав під шкіру, виповняв її всю та гнітив очі…».
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають, ідучи, дівчата,
А матері вечерять ждуть.
Сем’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає.
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх.
Затихло все, тілько дівчата
Та соловейко не затих.
***
Ой діброво — темний гаю!
Тебе одягає
Тричі на рік... Багатого
Собі батька маєш.
Раз укриє тебе рясно
Зеленим покровом —
Аж сам собі дивується
На свою діброву...
Надивившись на доненьку
Любу, молодую,
Возьме її та й огорне
В ризу золотую
І сповиє дорогою
Білою габою —
Та й спать ляже, втомившися
Турбóю такою.
***
Над Дніпровою сагóю
Стоїть явор меж лозою,
Меж лозою з ялиною,
З червоною калиною.
Дніпро берег риє-риє,
Яворові корінь миє.
Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився.
Що без долі, без родини
Та без вірної дружини,
І дружини і надії
В самотині посивіє!
Явор каже: — Похилюся
Та в Дніпрові скупаюся. —
Козак каже: — Погуляю
Та любую пошукаю. —
А калина з ялиною
Та гнучкою лозиною,
Мов дівчаточка із гаю
Вихожаючи, співають;
Повбирані, заквітчані
Та з таланом заручені,
Думки-гадоньки не мають,
В’ються-гнуться та співають.
***
Встала весна, чорну землю
Сонну розбудила,
Уквітчала її рястом,
Барвінком укрила;
І на полі жайворонок,
Соловейко в гаї
Землю, убрану весною,
<span>Вранці зустрічає. </span>
***
Тече вода з-під явора
Яром на долину.
Пишається над водою
Червона калина.
Пишається калинонька,
Явор молодіє,
А кругом їх верболози
Й лози зеленіють.
Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою.
А качечка випливає
З качуром за ними,
Ловить ряску, розмовляє
З дітками своїми.
Тече вода край города.
Вода ставом стала.
Прийшло дівча воду брати,
Брало, заспівало.
Вийшли з хати батько й мати
В садок погуляти,
Порадитись, кого б то їм
Своїм зятем звати?
***
За сонцем хмаронька пливе
За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.
***
Не женися на багатій, бо вижене з хати;
Не женися на убогій, бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі, на козацькій долі;
Яка буде, така й буде, — чи гола, то й гола! —
Та ніхто не розважає, ніхто не питає:
Чого болить? і де болить? — сам про теє знаєш.
У двох, кажуть, і плакати — мов легше неначе...
Брешуть люде: легше плакать, як ніхто не бачить.
***
Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.
***
Діамант дорогий на дорозі лежав, —
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його,
Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористе блищить,
І проміння його усім очі сліпить.
***
Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»
***
Реве та стогне Дніпр широкий,
сердитий вітер завива,
додолу верби гне високі,
горами хвилю підійма.
І блідний місяць на ту пору
із хмари де-де виглядав,
неначе човен в синім морі,
то виринав, то потопав.
Ще треті півні не співали,
ніхто ніде не гомонів,
сичі в гаю перекликались,
та ясен раз у раз скрипів.
***
Барвінок цвів і зеленів...
<span>Барвінок цвів і зеленів, </span>
<span>Слався, розстилався; </span>
<span>Та недосвіт перед світом </span>
В садочок укрався.
<span>Потоптав веселі квіти, </span>
<span>Побив... Поморозив... </span>
<span>Шкода того барвіночка </span>
Й недосвіта шкода!
***
А нумо знову віршувать
<span>А нумо знову віршувать. </span>
<span>Звичайне, нишком. Нумо знову, </span>
<span>Поки новинка на основі, </span>
<span>Старинку божу лицювать. </span>
<span>А сиріч... як би вам сказать, </span>
<span>Щоб не збрехавши... Нумо знову </span>
<span>Людей і долю проклинать. </span>
<span>Людей за те, щоб нас знали </span>
<span>Та нас шанували. </span>
<span>Долю за те, щоб не спала </span>
<span>Та нас доглядала. </span>
<span>А то бач, що наробила: </span>
<span>Кинула малого </span>
<span>На розпутті, та й байдуже, </span>
<span>А воно, убоге, </span>
<span>Молодеє, сивоусе,— </span>
<span>Звичайне, дитина,— </span>
<span>І подибало тихенько </span>
<span>Попід чужим тином </span>
<span>Аж за Урал. Опинилось </span>
<span>В пустині, в неволі... </span>
<span>Як же тебе не проклинать, </span>
<span>Лукавая доле </span>
<span>Не проклену ж тебе, доле, </span>
<span>А буду ховатись </span>
<span>За валами. Та нищечком </span>
<span>Буду віршувати, </span>
<span>Нудить світом, сподіватись </span>
<span>У гості в неволю </span>
<span>Із-за Дніпра широкого </span>
Тебе, моя доле!
Кожна людина на Землі – особистість. І кожна потребує особливого почуття, тобто любові. Але в українській мові є чудове слово – кохання.
На перший погляд для того, хто не вникає у зміст цих двох слів, нічого особливого. Проте, кохання – має глибоке і важливе для людини поняття.Дехто називає кохання позитивним емоційним сплеском, потягом, симпатією чи навіть хіттю. Але усі ці почуття здатні швидко змінюватися. У такому «коханні» часто присутній егоїзм. Воно - за щось. Якщо це "щось" змінюється, то кохання минає.Наприклад, хлопець захоплений вродою жінки, йому до вподоби її фігура, колір очей і волосся і він зовсім не думає, що через деякий час усе це може не лише змінитися, а й набриднути. Чи буде він як і раніше кохати її?Або жінка, зустрівши багатого чоловіка, вирішує, що з ним вона може зв''язати свою долю. Але в одну мить матеріальне становище змінюється, з''являються скрута і негаразди, а з цим кудись поділося й кохання.Таке кохання також шукає зручностей і благ для себе, і якщо цього немає, вона закінчується.Знаю один випадок. Жінка закохалася в чоловіка – за його мовчання і розумні поради. Кохання щодня росло, росло і наче троянда розквітало. З часом він також відчув потребу у їх спілкуванні. І знайшов для себе в ній одну надзвичайну рису – вміння бути успішною у суспільстві. В якийсь прекрасний момент їхні погляди, думки і бажання зійшлися. Поступово жіноче кохання наштовхнуло на закоханість чоловіка. Проте закоханість – це не перший етап кохання, а самостійне почуття, яке дуже швидко минає.Зазвичай більшість людей носить маску, і їх бездоганні манери в перший час нас вражають.Так і тут. Жінці здавалося, що чоловік – унікальний у всіх відношеннях і стосунках. Вона кохала і не бачила його не достатків.Намагаючись бути приємним, він постійно догоджав, заховавши усе далеко не краще - злість, дратівливість, нестримний потяг до гарних жінок, до багатства, тримаючи усі ці якості під контролем. Минав час. Були різні обставини, серед яких жінка помаленьку стала розпізнавати його риси характеру, поведінку і темперамент.Зрештою, щоб добре взнати людину потрібний час - місяці, а то й роки.І можливо все б закінчилося, якби не глибокі стосунки, які ускладнили емоційну реакцію. Пара не розривала стосунків не тому, що їх не пов''язували спільні інтереси, а тому що їх взаємно задовольняв секс.У книзі Пісня Пісень написано: "Міцна як смерть любов" . Чому любов порівнюється зі смертю? Тому що, коли в серці народилася любов до одного, ти вмираєш для всіх інших. Вже не може бути й мови про будь-які загравання, захоплення, почуття до іншого. Тому жінка помічаючи вади свого коханого не хотіла розриву стосунків.Своє кохання вона асоціювала з почуттям самовпевненості, довіри та безпеки. Окрім цього воно надихало її на творчість у найвищому сенсі слова.Коли ж чаша кохання жінки стала наповнюватися слізьми від щоденних суперечок, звинувачень у тому чого вона не робила, щось в середині – похитнулося.У таких випадках – вся надія на Бога. І Він покаже ситуацію, в якій можна знайти відповідь. Жінка в один день залишилася без грошей, житла і роботи. Кидається за порятунком до свого коханого, а він тихо і мило усміхається і каже: «Бідна! І що ж ти тепер будеш робити!? Ти ж знаєш, я не маю грошей, хати, хіба що машина. Чим я тобі допоможу?!!!.»Ось тут і відкриваються очі. Ось туті виявляється суть кохання і закоханості.Закоханість - руйнівна, вона несе безлад. Кохання враховує недоліки, закоханість - ігнорує їх. Кохання допомагає розпізнати в одному прекрасні якості і на їх основі побудувати ваші відносини. Знаючи про ці якості і навіть у якійсь мірі ідеалізуючи їх, ви вже ніби не помічаєте недоліків.Так і тут. Закоханість тут же вмерла, варто було лише зачепити за живе коханого, а надалі зникнути з поля зору. Кажуть: "З очей геть - з серця геть", оскільки закоханість і жива-то лише за рахунок фізичного потягу і ще однієї-двох якостей.Чи зник інтерес жінки до коханого чоловіка?Ні, але помалу почав згасати, Вона ж зрозуміла, що тут йдеться не про його кохання до неї, а про закоханість, яку він не витримав при першій перевірці часу. І можливо жінка своїм коханням впорядковувала б фізичні контакти, але вона зрозуміла, що його закоханість лише експлуатує їх обох.Отож, якщо ви справді кохаєте, то у вас народиться впевненість, віра, ви станете ідентичністю. І ви зможете перевірити чи укріпити ваші стосунки, якщо звичайно не помиляєтесь у людині, що поруч з вами.Своїми відносинами потрібно обом бути задоволеними, а не тішитися самому від власного задоволення.