Із кінця XIX століття провідне місце в літературі посідає тема еміграції українців до Америки. Нестатки, неможливість заробити на прожиття гнали робітників, селян, інтелігенцію в далекий край.
У родині Василя Стефаника теж постало питання про еміграцію найстаршого сина Семена. Письменник у цій справі звернувся за порадою до свого товариша Мирослава Урчана, і той з Канади відповів, що закордонне благополуччя показне: у країні економічна криза, сила-силенна безробітних, робітники перебувають у великій нужді. Та найгірше живеться інтелігенції — людям совісливим і порядним. Поїздку відклали, але думки про причини еміграції не покидали Стефаника, адже він був свідком масового від'їзду українців за кордон.
У новелі «Камінний хрест» Стефаник одразу знайомить читача з уже літнім, зігнутим тяжкою роботою селянином-бідняком Іваном Дідухом, якого по-вуличному прозивали Переламаним. Від батьків у спадок йому дістався клапоть землі на високому горбі, з якого весняні зливи змивали родючий ґрунт.
Дідух мав одного коня і візок. «Коня запрягав у підруку, сам себе, у борону...», і на обох від страшної напруги жили виступали, як ланцюги із синьої сталі. Коли кінь був не в змозі підніматися на той горб, Іван сам мішками носив гній на гору. Щоб тільки мати шматок чорного хліба, селянин не просто надривається, а мордується на тяжкій роботі.
Сини і жінка умовили Івана Дідуха продати своє убоге господарство і виїхати до Канади. Селянин перестав бути хоч і убогим, але господарем, і він кам'янів від горя, прощаючись з добрими сусідами, хатою, піщаним горбом. На той горб він собі «хресток камінний поклав», як покійникові на могилу. Іван розуміє, що полишає рідну землю назавжди, і щоб залишити по собі на Батьківщині хоч якусь згадку, ставить камінний хрест на горбі, у якому похована його сила, молодість, сподівання на краще життя. Під цим хрестом селянин ховав своє серце, свою душу.
<span>У багатьох західноукраїнських селах залишилися такі хрести. Вони й досі бовваніють на узвишшях, і негода, дощі, вітри не в змозі знищити ці трагічні символи людського горя і недолі. </span>
Продовжуючи традиції Т.Шевченка і Лесі Українки, Олександр Олесь у цьому вірші звеличує рідне слово, яке допоможе пробудити історичну пам'ять нації.<span> За жанром це - медитація, історико-філософське осмислення ролі рідного слова, загалом митця в історичній долі народу.</span><span> Три частини композиції виконують роль тези, антитези і синтезу. Поезія вибудувана як монолого - звертання ліричного героя до рідного слова. Анафоричне " О слово рідне!" увиразнює не тільки композиції єдності, а й змістову наповненість, підкреслює щирість ліричної оповіді, схвильованість героя, зумовлює ораторські інтонації, патріотичні почуття. У його серці виникає біль через зневажливе ставлення до рідної мови й історичне безпам'яство співвітчизників.</span> Наскрізна антитеза розгортає сюжет вірша. Поет використовує яскраві метафори й епітети : Ураїнське слово уподібнюється "скутому орлу", тобто поневоленому народові, слово якого звучало завжди як "співочий грім батьків моїх", а тепер "дітьми безпам'ятно забутий". <span> <span> Ідея вірша</span> випливає з переконань митця, що рідне слово відбиває драматичну історію України, стало духовною зброєю народу.</span><span> Зображуючи поетичний образ неповторної краси укр.мови і Вітчизни, поет висловлю своє творче кредо : " О слово! Будь мечем моїм!\ Ні, сонцем стань!\ Вгорі спинись,\Осяй мій край і розлетися\ Дощами судними над ними."</span><span> Образ меча в Олеся пергукується з емблемою апостола Павла, в якого він символізує меч духовний:" Меч духовний є слово Боже". Автор переосмислює цей образ, воєднуючи в ньому духоне і творче начала, слово-меч стає атрибутом свободи і справедливості.</span><span> У річищі символізму поет вдається до міфологічних образів космічного простору - сонця, синього неба, музики зір, а також біблійних образів (судні дні), що очищають рідний край від зла і стнуть запорукою відродження нації, якщо вона поставить слово-меч собі на службу, оберігатиме рідне слово - символ безсмертя народу.</span>
Дід Платон Півторак – рибалка, перевізник через Десну. Дід Савко – рибалка, перевізник через Десну. Було йому літ сімдесят чи, може, й більше. Він був маленький, з підстриженою борідкою. dovidka.biz.ua Був би він схожий на Миколу-угодника, коли б величезна, мов коров’ячий кізяк, стара кепка не лежала у нього на ушах та землистого, так би мовити, кольору сверт не висів на ньому, як на хлопчику батьків піджак.
Джерело: http://dovidka.biz.ua/nich-pered-boyem-golovni-geroyi/ Довідник цікавих фактів та корисних знань © dovidka.biz.ua
<span>Я будь-коли замислювалася про сенс життя. Щоб знайти відповіді це питання, я звернулася до твору В.Г.Короленко "Сліпий музикант". До кожного людини у певний час встає питання про його подальшу долю, ставлення до людей і до світу. Світ навколо величезний, у ньому різних доріг, і майбутнє людини, його щастя залежить від правильного вибору свого життєвого шляху. Але що робити тому, кому невідомий це величезна світ, - сліпій? Герою Короленка - слепорождённому Петру - доводиться пройти чимало перешкод шляху на щастя. З дитинства він теж знав один світ, спокійний і надійний. Він знав тепло сім'ї та добре дружнє участь Евеліни. Неможливість побачити світ, красу оточуючої природи засмучувала його, але уявляв той інший світ завдяки чуйному сприйняттю його звуків. Однак до першої зустріччю із реальним світом, першим потрясінням Петруси стає зустріч із сім'єю Ставрученков . Він довідається існування іншого світу, світу поза садиби. Спочатку до цих розмов, суперечкам сліпий прислухався "висловлювати захопленого здивування, але він було не помітити, що ця жива хвиля котиться повз нього, що їй перед ним немає діла". Він почувається чужим. Ця зустріч різко загострила його страждання, заселила у душі сумніви. Дуже сильно змінюється ставлення Петруси до життя після чергової зустрічі зі сліпими звонарями під час відвідання монастиря. Одне з них - Роман - був добрим, але осліп, коли і було сім років від народження, другий - Егорий - був злим, ненавидів дітей, він ненавидів той інший світ, долю, яка настільки жорстока його обділила. Петро відчував свою схожість з Егорием , нині він вважав, що це слепорождённые злі, він заздрив сліпим жебракам, які у турботі про годівлю і теплі забувають про своєму горі. Але зустріч із справжнім сліпим жебракам потрясає її. І твёрдый , як сталь, дядько Максим пропонує Петру кинути всі переваги заможного життя і по-справжньому випробувати всі труднощі, доля нещасних. "Ти вмієш лише блюзнити зі своєю сытою заздрість чужому голоду!" - кидає Максим своєму племіннику. І Петро зрештою приєднується до бродячим сліпим музикантам. Після бродяжництва зі сліпими і паломництва до чудотворною іконі озлоблення проходить: Петро справді вилікувався, але не фізичного недуги, як від недуги душевного. На зміну злобі приходить почуття співчуття до людей, бажання нічого вдіяти. Сліпий знаходить сили у музиці. Через музику може впливати на людей, розповідати їм найголовніше, те про життя, що це важко зрозумів вона сама. Так само значної ролі у житті Петра зіграла його подруга Евеліна. Вона стала світлим плямою, усе ж надією, які допомогли Петру подолати своє горі Ай-Петрі і знайти щастя. З дитинства вони були, суспільство так і дбайливе увагу дівчинки допомагало і підтримувало сліпого. Їх дружба багато дала і Эвелине ; як і Петро, її практично вони мали ставлення до життя поза садиби. Зустріч пройшла з братами Ставрученко був і неї зустріччю з незнайомим та очі великою світом, який був готовий узяти її. Молодих людей намагаються захопити мріями та сподіваннями, мрії опьяняют її, але в життя немає Петру. Вона розуміє страждання й сумніву Петра і робить "тихий подвиг любові": вона перша говорить про своєму почутті Петру. Заради нього одразу й назавжди закриває собі шлях, так заманливо змальований студентами. І письменник зміг нас переконати, що це був не жертва, а прояв щирої та дуже самовідданого кохання. Вважаю, що Петруся знайшов своє щастя, він подолав перешкоди, труднощі, які з його шляху. Він подолав ту злість, той егоїзм, з яким, як він вважав, живуть все слепорождённые . Сліпий музикант виконав нелегкий шлях на щастя. Але і є життя, і є щастя. Потрібно жити, попри що, долаючи труднощі, йти до запланованої мети. Адже життя у постійному прагненні, досягненні і новому прагненні. Потрібно перемагати темні боку свого життя, тому "доводиться налягати на вёсла " і до світла, сонцю, щастю! </span>