В українську літературу Марія Олександрівна Вілінська ввійшла зі своїми «Народними оповіданнями» під псевдонімом Марко Вовчок. Увійшла й залишилась там назавжди як співець волі та людинолюбства, як автор антикріпосницьких творів, у яких вона виразила свій протест проти нелюдського, потворного устрою життя. Своєю літературною донею назвав молоду письменницю великий Кобзар, бо вона, продовжуючи його гуманістичні й волелюбні традиції, показала разючу правду життя селян у кріпосницькому суспільстві.
Ще з дитячих років, живучи в домі вітчима, майбутня письменниця пройнялася огидою і ненавистю до жорстокого світу кріпосництва, насильства, зла, співчуттям до поневолених і скривджених. Ці почуття згодом вилились у «Народні оповідання», «Рассказы из народного русского быта», повість «Інститутка». Пером авторки водили ніжна любов до нещасних, але благородних душею кріпаків, гнів до кріпосників, тих, хто привласнив собі право вершити людські долі, знущатися з інших.
Найповніше антигуманна суть кріпосництва, яка калічить душі поміщиків та завдає великого горя і страждань кріпакам, показана в повісті «Інститутка».
Антикріпосницька спрямованість твору виявляється в його композиції, групуванні образів, народнопісенній мові. Життя, події, люди відображені в «Інститутці» через світосприймання Устини —дівчини-кріпачки, покоївки панночки. Але голос Устини — це голос самого народу, який засуджує несправедливий соціальний лад, не хоче вже мовчки терпіти своє становище, протестує проти нього, прагне волі.
Між персонажами твору існує глибока прірва. По один її бік —поневолені, але високоморальні, душевно благородні кріпаки: Устина, Прокіп, Назар, Катря, бабуся, по другий — нікчемні, жорстокі кріпосники: інститутка, стара пані, пан, панство.
Назва повісті «Інститутка» говорить нам про те, що саме образом вихованки інституту шляхетних дівчат Марко Вовчок таврує «жестоких людей неситих» — поміщиків, розкриває хижацьку суть кріпацтва.
Зовні панночка дуже вродлива. Ось як сприймає її першу появу в маєтку Устина: «І що ж то за хороша з лиця була! І в кого вона така вродилася? Здається, і не змалювати такої кралі!» Та пройшло зовсім небагато часу, і врода панночки для дівчат-кріпачок потьмяніла, бо всі побачили, яка в неї мерзенна, зла душа. Оповідачка вже порівнює її з котом, якому «з люльки в вуса пихкають».
Повість «Інститутка» змальовує кріпосництво як нелюдський, потворний устрій життя, який одним людям дає необмежені права, владу, а іншим, що своєю працею створюють матеріальні блага, — безправ’я, злидні, нещастя.
<span><span>Для кожної людини надзвичайно важливо знати і відчувати, що вона не сама в цьому світі, що в неї с рідні, що на неї завжди чека- ють і їй повернутися. Де б ми не були, які б дива не бачили. с куди але справжній затишок можна знайти лише вдома, у рідній країні. тільки тут радість буде справжньою, а горе розділять близькі по духу й крові люди. Любов до рдного краю необхідною складовою гармонійної особистості, щасливої людини. Саме тому ця проблема надзвичайно гостро постаe у зла мні періоди розвитку людства, тому до неї неодноразово зверталися й звертаються митці. темі збереження історичної пам'яті, шанування своеї землі. Батьківщини присвятив поему oЕвшан-зілля о Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопи. су про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у по- дом сина половецького хана, Вороний створив цілком оригінальний художній твір </span><span>Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Киев. За гарну вроду хлопця оточили розкошами и увагою, тому він швид ко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своею дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Киева гуд- ця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля Але умовляння не діють, навіть пісні(ані про волю половецьку, ані материна колискова) не справляють враження на сина половецького хана.</span><span>Микола Вороний не просто переказ ye сюжет легенди, поет творчо переосмислюe літописний текст і надac твору особливо ліричного й, водночас, драматичного звучання. Старий посланець, розумію- чи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже там, де пустка замість серця, порятунку вже не б I лише застосування магічного евшан-зілля(відчувши запах рослини з рід них степів, юнак відразу все пригадав) змушуe хлопця зрозуміти, хто він яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, e, заплакавши, мовив: Да есть на своїй землі кістьми лягти, лучче аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. Вороний наголошуe, що в оповіді половецького хлопця про надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відц від свого народу й за- був свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана., що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато їх і в самій Україні!</span><span>У заключних акордах поеми митець звертається вже безпосеред- до України, доля якої бути матір'ю синів, що не шанують, цураються свого роду марними співи кобзарів, ощо співали-віщу- заповіти благородні. Ніщо не може змусити народ поважати себе. Отже, виходить, що omei сили, духу, зрива на ноги, в нас що нема, і манівцями ми блукаем без дороги! Ті, хто в душі стали манкуртами, не можуть прокинутися й згадати себе евша- риторичним поста питання автора про те, де ж узяти того ну, того зілля-привороту, що на певний шлях направить, -шлях край свій повороту?!» Таке питання можна було би поставити ж й багатьох зараз, і дуже хочеться, щоб ми не чекали якогось див- до ного казкового евшан-зілля, а знайшли в собі сили й бажання бути riдними свое землі, шанувати себе.</span></span>