<span><span>Для кожної людини надзвичайно важливо знати і відчувати, що вона не сама в цьому світі, що в неї с рідні, що на неї завжди чека- ють і їй повернутися. Де б ми не були, які б дива не бачили. с куди але справжній затишок можна знайти лише вдома, у рідній країні. тільки тут радість буде справжньою, а горе розділять близькі по духу й крові люди. Любов до рдного краю необхідною складовою гармонійної особистості, щасливої людини. Саме тому ця проблема надзвичайно гостро постаe у зла мні періоди розвитку людства, тому до неї неодноразово зверталися й звертаються митці. темі збереження історичної пам'яті, шанування своеї землі. Батьківщини присвятив поему oЕвшан-зілля о Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопи. су про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у по- дом сина половецького хана, Вороний створив цілком оригінальний художній твір </span><span>Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Киев. За гарну вроду хлопця оточили розкошами и увагою, тому він швид ко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своею дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Киева гуд- ця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля Але умовляння не діють, навіть пісні(ані про волю половецьку, ані материна колискова) не справляють враження на сина половецького хана.</span><span>Микола Вороний не просто переказ ye сюжет легенди, поет творчо переосмислюe літописний текст і надac твору особливо ліричного й, водночас, драматичного звучання. Старий посланець, розумію- чи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже там, де пустка замість серця, порятунку вже не б I лише застосування магічного евшан-зілля(відчувши запах рослини з рід них степів, юнак відразу все пригадав) змушуe хлопця зрозуміти, хто він яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, e, заплакавши, мовив: Да есть на своїй землі кістьми лягти, лучче аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. Вороний наголошуe, що в оповіді половецького хлопця про надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відц від свого народу й за- був свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана., що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато їх і в самій Україні!</span><span>У заключних акордах поеми митець звертається вже безпосеред- до України, доля якої бути матір'ю синів, що не шанують, цураються свого роду марними співи кобзарів, ощо співали-віщу- заповіти благородні. Ніщо не може змусити народ поважати себе. Отже, виходить, що omei сили, духу, зрива на ноги, в нас що нема, і манівцями ми блукаем без дороги! Ті, хто в душі стали манкуртами, не можуть прокинутися й згадати себе евша- риторичним поста питання автора про те, де ж узяти того ну, того зілля-привороту, що на певний шлях направить, -шлях край свій повороту?!» Таке питання можна було би поставити ж й багатьох зараз, і дуже хочеться, щоб ми не чекали якогось див- до ного казкового евшан-зілля, а знайшли в собі сили й бажання бути riдними свое землі, шанувати себе.</span></span>
Владимир Всеволодович Мономах (от греч.-единоборец) (1053-1125) великий князь киевский с 1113 года. Получил такое название "Мономах" благодаря имени византийского императора деда жены-Константин Мономах. В 1078 году занял в Чернигове, но потом был вынужден оставить и уйти княжить в Переяславль. После смерти отца у Мономаха появилась возможность занять киевский престол, но устопил Святополку. В 1103 году организовал крупные походы против половцев и нанес им тяжелое поражение. В 1113 году во время киевского восстания народа, Мономах был призван на княжение местными боярами в Киеве. Тогда новый князь Мономах издал указы облегчавшие положение закупов и ограничил ростовщичество. Владимир Мономах вошел в историю, как самый образованный человек из своего времени. Также он был талантливым писателем-автор "Поучения", адресованное свои детям и князю Олеу.
Лось був смеливий сміливий розумний дуже добре понімав людську мову він дуже хотів би жити та він ще хотіла щоб були діти його врятували діти значення подумали що це собака на цепи були самого ось і він побачив що діти його рятувати відзначив помагати дітям сам сам себе рятувати
Великий Кобзар відіграв величезну роль у розвиткові національної і соціальної самосвідомості українського народу. Боротьба проти будь-якого гніту, в тому числі й національного, була в концесії Шевченка боротьбою за те, щоб розчистити шляхи для вільного розвитку як українського нарощу, так і інших гноблених народів. І все це він робив не балачками, ні роз-мовами, а великою, геніальною силою своїх поетичних творів. Патріотичні ідеї Шевченка зросли на життєдайному грунті багатовікової боротьби українського народу за свою незалежність, проти соціального і національного гніту. Героїчне минуле України привертає увагу молодого Поета не саме по собі, а як дійовий побудник сучасного становища народу, як засіб для піднесення патріотичного почуття:
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько! /"Тарасова ніч"/.
Поет розуміє, що немає і не може бути вільної, щасливої і радісної вітчизни, поки "...скрізь на славній Україні Людей у ярма запрягли Пани лукаві... /"І виріс я на чужині"/. Шевченкові герої - це люди кровно зв'язані з батьківщиною. Це подвижники, для яких немає вищого почуття, ніж гаряча любов до стражденної матері-вітчизни. Такими патріотами були вожді народних повстань - Наливайко, Тарас Трясило, Богдан Xмельницький, Богун, Залізняк, Гонта
1 федько Там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму "закадишному" другові. Спокій був його ворогом. …перший по силі на всю вулицю. Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає. …він раптом вертається і віддає змія. Федько брехати не любить. Не любить також Федько товаришів видавати. - Нещастячко ти моє! - І за що мене Бог покарав таким сибірякою. …а Федька кладуть на стілець і луплять. - А давай об заклад, що перейду на той бік. А Федько справді щось надзвичайне виробляв на річці. - Ловкий хлопчак, що й говорити. - Ну й шибеник! – зітхав хто-небудь. Оце молодець, так молодець. - Толю, Толю! – кричав Федько. – Подай мені палицю свою… Я вилізу. <span>Федько відвів очі від Толі, похилився і тихо сказав: - Повів. 2 толя </span> Це була дитина ніжна,
делікатна, смирна. Ходив завжди чистенький, чепурненький, на двір він
виходив боязко, ніколи не розбишакував», «…штанці на ньому бархатові,
оченята не то чудні, не то винуваті, не то злякані», «випещені ніжки».