А. Я. Чайковського «За сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. Хоч Павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. Я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії України! І ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ Павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.<span>Ось Павлусь вирушає в далекі й небезпечні мандри на пошуки сестри, яку щиро любив. Ні лихі часи, ні повна невідомість не зупиняють юного героя, бо його надихають рішучість і сміливість старших співвітчизників-запорожців. Він намагається насамперед собі довести, що гідний їх, вірних захисників нашої землі від татарських набігів.</span><span>Андрій Чайковський не ідеалізує Павлуся. Хоч, звісно ж, у першу чергу, наділяє його найкращими рисами, за які хлопця не можна не полюбити. Щодо мене, то я схиляюсь перед патріотизмом сміливого Павлуся, його присягою на вірність рідному краєві, яка звучить у внутрішніх монологах героя, а також перед щирістю та м’якістю душі, теплотою та ніжністю почуттів. Навіть те, що він нібито поступається совістю і вдається до хитрощів і обману татарина, який хотів повернути хлопця до двору Сулеимана, можна виправдати. Ним керувала мета будь-що вижити, щоб здійснити свою мрію — знайти сестричку Ганнусю і визволити її з неволі. Цій благородній меті були підпорядковані всі його вчинки і поведінка, поки не здійснилася його зустріч з сестрою.</span><span>Гадаю, образ Павлуся надовго запам’ятається не тільки мені, а й моїм одноліткам, бо хвилює й сповнює душі щирою любов’ю до рідної землі та її історії.</span><span> </span>
Пишу вірші тобі сьогодні
І серце рветься з грудей.
Ти, школа, стала нам рідна,
У твоїх стінах вчилися ми.
Ти нам дала любов і ласку,
Ти стала матір'ю для нас!
З тобою ми жили немов у казці
Так, школа, ти любила нас!
Але продзвенить дзвінок прощальний,
Як птахи, розлетимося ми.
І ти любов свою подаруєш
Тим, що на зміну нам прийшли.
Я дуже люблю весну. Вона приносить із собою тепло. Поступово природа повертається до життя після зимової сплячки. Чорна земля вкривається зеленою травою, з’являються квіти, на деревах розпускається листя.
У нашому селі весна дуже гарна, особливо, коли заквітають сади, бо сади в нас густі, з численними плодовими деревами. Весна – це час пробудження природи та початку польових робіт. Люди починають засаджувати городи, худобу виводять пастися на луги. На поля виїжджають комбайни та сіялки, цілий день чутно їхнє гудіння.
Сходить лід з річки, що тече край села, і люди починають рибачити. У лісі, що знаходиться поруч із селом, у травні повно грибів, всі приносять додому повні відра. З неприємностей, що приносить із собою рання весна, це розмиті земляні дороги. Неможливо пройти вулицею та зберегти взуття чистим. Та зрештою все підсихає.
З весняним теплом до села повертаються птахи. Звідкись вилазить мошкара, гудуть бджоли на пасіках. У цей час всі жителі села дуже бояться, щоб не трапилася гроза та не повибивала пилок з квітів, бо тоді сади не дають врожаю. А коли дерева оцвітають, дощу радіють, бо він живить землю та допомагає рости усьому, що посаджали.
Навесні ми все більше часу проводимо на відкритому повітрі – працюючи чи гуляючи. День стає довгим, погода приємною, заняття різноманітними. Особливо сильно хочеться бути на природі – у лісі чи на річці, бо саме там прихід весни відчувається найбільш яскраво.
<span>
<span>
</span></span>