"О рідне слово, хто без тебе я?.."<span>О рідне слово, хто без тебе я? </span><span>Німий жебрак, старцюючий бродяга,</span><span>Мертвяк, оброслий плиттям саркофага, </span><span>Прах, купа жалюгідного рам'я. </span>
<span>Моя ти — пісня, сила і відвага, </span><span>Моє вселюдське й мамине ім'я. </span><span>Тобою палахтить душа моя, </span><span>Втишається тобою серця спрага. </span>
<span>Тебе у спадок віддали мені </span><span>Мої батьки і предки невідомі, </span><span>Що гинули за тебе на вогні. </span>
<span>Так не засни в запиленому томі, </span><span>В неткнутій коленкоровій труні — </span><span>Дзвени в моїм і правнуковім домі!</span>
Древнє чоловіче коло,як тяжко,стань у че найтісніше коло,мертво стиснувши долоні,в заповітному колі,яз криком протяжним,цього грішного світу,сину людський,стаєш у чоловіче коло,готовий до древнього танцю
<span>Федько <span>Це був чистий розбишака-халамидник.
Там шибку з рогатки вибив; там синяка підбив своєму "закадишному" другові.
Спокій був його ворогом.
…перший по силі на всю вулицю.
Руки в кишені, картуз набакир, іде, не поспішає.
Толя-</span></span>Толя був син хазяїна того будинку, де вони жили. Це була дитина ніжна, делікатна, смирна.
<span>Він завжди виходив на двір трошки боязно… соромливо посміхався своїми невинними синіми очима.</span>
Мій улюблений герой в оповіданні В. Винниченка "Федько-Халамидник<span>Моїм улюбленим героєм є Федько. Мені він сподобався з перших рядків оповідання. Це надзвичайношвидкий хлопець, у його голові завжди багато якихось ідей, він лідер серед однолітків. Незважаючи на його розбишацький характер, хлопці тяглися до нього, їм було цікаво з Федьком. Вражає сміливість хлопця, коли він не побоявся перейти на інший берег річки по крижинам, які весь час рухалися. Федько завжди говорить правду, навіть коли знає, що батько буде бити ременем. Хлопці не дружили, але коли Толя потрапив у льодяну пастку, Федько не роздумуючи кинувся йому на допомогу й врятував життя. Він ніколи не видавав своїх друзів, не кажучи вже про зраду. Федько був халамидником лише зовні. Душа в нього була прекрасною, чесною та порядною. На жаль, хлопчик загинув. Мені здається, що коли б Федько залишився жити, з нього вийшла б чудова людина.</span>
За грядою віків, за сивою пеленою часу бачаться мені мої далекі пращури, "добрі та нехитрі”, які понад усе на світі любили сіяти та ростити хліб, обробляти землю-годувальницю. Не одне століття відділяє нас від тієї знаменної доби, коли перші князі починали організовувати Київську державу, коли жили і відважно боролися, захищаючи свої кордони, Володимир Великий і Святослав, Роман і Данило Галицький.
<span>А скільки подвигів, скількох велетів духу народила за роки свого існування Запорізька Січ! Богдан Хмельницький та Іван Сірко, Петро Сагайдачний і Тарас Трясило, Максим Кривоніс та Іван Богун… А скільки безіменних героїв-лицарів, які, боронячи південні рубежі України, визволяючи полонених з рабства, примушували здригатися татарських ханів, спопеляли фортеці султанів, громили добірні полки польських шляхтичів. Стамбул і Кафа, Синоп і Трапезунд, мабуть, і досі пам’ятають запах порохового диму з козацьких мушкетів. </span>
<span>Гордістю нашого народу була і залишається діяльність одного з найвидатніших політичних провідників козацької України — гетьмана Івана Мазепи. Своїм політичним і дипломатичним талантом, ерудицією та культурою він зміцнив авторитет гетьманської України. </span>
<span>XIX століття виплекало чи не найбільших велетів української духовності — Тараса Шевченка, Лесю Українку, Івана Франка. І це попри те, що в нашої нації у ці лиховісні часи російський "старший брат” намагався відібрати все — від мови до "латаної свитини”. </span>
<span>Але, напевно, така вже доля нашого народу — жити і виживати, через дар пам’яті бути невмирущим. </span>
<span>Людина — це унікальна істота, яка є не просто творінням вищого розуму, призначеним для якихось практичних цілей, не просто відображенням Божої мудрості, могутності, творчого потенціалу. Людина, з точки зору християнства, є особою, яка має власний розум, власну волю, власні почуття. Призначенням людини, як вчить Біблія, є творити добро. </span>
<span>Людина безсмертна не лише в релігійному розумінні, але й у своїх ділах. Усе, що кожен із нас зробить, матиме свій слід у майбутньому і, таким чином, стане вічним, хоча самої людини давно вже й не буде. Найзагальніше покликання кожної людини — жити. І жити гідно. Часто ми "купуємося” на зовсім дрібні і скороминущі речі, а це принижує людину, робить її життя нецікавим і примітивним. Крім основного призначення, кожен з нас, я вважаю, має своє особисте покликання. Бог кожного з нас знає і любить, і кожного наділяє тим чи іншим талантом, чи якоюсь характерною властивістю, яку людина може розвинути або змарнувати. Навіть якщо не відчуваємо у собі здібностей до мистецтва, науки чи спорту, то все одно можемо розвивати в собі щедрість, терпимість, порядність та інші чесноти, яких нам дуже часто бракує у житті. Для кожного з нас дуже важливим є те, як ми зуміємо повестися у дріб’язкових, буденних справах. Бо часто людина грішить тим, що будує якісь величезні плани, мріє про високе життя і не вміє бути уважною до щоденних потреб своїх ближніх. </span>
<span>Цінність життя людини повинна вимірюватися кількістю добра і любові, вкладених нею у кожну, хай і невеличку справу. Люди повинні жити в дружбі, злагоді, допомагати один одному. Але та допомога тільки тоді буде шляхетною, якщо вона є безкорисною. Ми з самого дитинства живемо в суспільстві, серед інших людей, і постійно відчуваємо на собі їхню опіку та внутрішню потребу якогось ставлення до них. Вже самою природою передбачено, що сильніший повинен піклуватися про слабшого. І, власне, сила сильного полягає в тому, наскільки він використовує її для служіння іншим. Батьки не просто виховують нас, дітей, забезпечують їжею, одягом, відсилають до школи; вони люблять і піклуються про нас. Мама не сподівається якоїсь особливої нагороди від дитини; вона просто любить її, і цього їй досить. Так може будуватися і суспільне життя. </span>