У книзі Юрія Винничука “Місце для дракона” все перевертається з ніг на голову: дракон зовсім не лютий і кровожерливий хижак, що поїдає пишних молодиць, а добрий травоїдний мрійник та романтик. Тішиться метеликам, пише вірші та читає Біблію. Біля його печери замість людських останків милують око доглянуті клумбочки мальв, а своє полум’яне дихання він спрямовує тільки вгору – щоб не нищити природу. А найцікавіше, що дракон, він же Грицько, пише вірші. Лише одна річ залишається незмінною: у світі й досі діють “драконячі закони”. Традиції, мислить володар, у князівстві якого миролюбно живе дракон Грицько, зобов’язують будь-що вбити дракона. Тож князівські посланці скликають лицарів із усіх усюд, проте, зібравшись докупи, відважні лицарі… роз’їхались, адже “лютий хижак” й гадки не мав з кимось боротися, щоб бува не завдати нікому шкоди. Ось така каламбурна зав’язка Винничукової повісті-казки. Далі, як за сценарієм, розпочинається підступна гра на людських, тобто на драконячих, емоціях: князь усе частіше навідується до свого буцімто друга дракона й розповідає про свої клопоти через нього. М’якосердий Грицько, він же “кровожерливий” дракон, погоджується битися з лицарями, щоб догодити князеві. “Життя володаря не варте й одного рядка поета”, – розпачливо промовляє Грицькові його наставник і вчитель, самотній старий пустельник. – “Навіщо виховував у ньому розуміння краси й добра? Навіщо зробив з нього поета? Поети так тяжко помирають, і нема їм на цьому світі місця, бо вони нетутешні”. Продовжуючи демонструвати весь парадокс того, що відбувається, автор укладає в уста дракона не менш парадоксальну прощальну молитву до Господа. Але чи принесло вбивство дракона спокій та мир у князівство? Ні, воно лише пробудило лихі інстинкти. “Що станеться, коли народові буде замало смерті змія, бо зло ним не вичерпалось? Що буде, коли він кинеться шукати й інші джерела зла? Одного дракона на всю державу замало. Де взяти ще стільки драконів, аби кожен мав кого розп’ясти? Де взяти стільки юд, аби мали на кого перекласти провину? Коли народ не має кого проклинати – сили його підупадають. Боже! Пошли нам драконів!” – роздумує автор. Доповнює ці апокаліпсистичні роздуми фастасмагорія про тоталітарне місто щурів “Ласкаво просимо в Щуроград”. Автор говорить вустами головного персонажа: “Ми народ ліриків, а не воїнів. І вже тому приречені на загибель. Народ, що не породив жодного диктатора, не може називатися нацією. Це лише юрба, об’єднана мовою, вишиванками й піснями про безсмертя. Зважте – співають про безсмертя, перебуваючи на порозі смерті!” На таких дещо моторошних думках хочемо завершити нашу оповідь. Усе інше нехай підкаже серце та прочитання пророчого “Місця для дракона” – другої книги із серії “Твори” Юрія Винничука.
<span />
Відповідь:
Карпо і Лаврін — протилежності: один має батьківські карі гострі очі, другий схожий з виду на матір; один кремезний, другий — тендітний; один насуплений, сердитий, мовчазний, другий — веселий, привітний, балакучи.
Кайдаш — богобоязливий і чарколюбий, Кайдашиха — чваньковита, Мотря — сварлива. Мелашка: у ній — спочатку ліричний характер, але в ніжній дівчині — теж поселяється «біс» чвар.
Пояснення:
"Цвіте терен,цвіте терен"
Тема: оспівування страждань дівчини через те, що її коханий покинув і пішов шукати іншу.
Ідея: засудження зради у палкому коханні.
Жанр: пісня, інтимна лірика.
Повтори: «Цвіте терен», «нехай їде», «очі, мої».
Метафори: «Очі не дрімали», «очі наробили», «очі полюбили».
Звертання: Очі мої, очі мої, / Що ви наробили…
Образи-символи:
1) Терен - символічна рослина і в літературі, і у фольклорі. Це символ перешкод, страждання.
2) Сонце - символ вищої сили.
"Сонце низенько"
Тема: присягання у вірній любові одне до одного двох закоханих. Ідея: уславлення почуття, яке є смислом життя двох люблячих сердець. Основна думка: вірність у коханні — основа родинного затишку. Жанр: пісня, інтимна лірика.
Повтори: «Ой прийди, прийди».
Метафора: «Спішу до тебе, / Моє серденько».
Звертання: «Серденько моє».
Епітет: «Кохання вірно, чесно, примірно».
Найповніше у творі невідомого автора "Слово про похід ігорів" відтворено образ головного героя - руського князя Ігоря. Він любить свою Батьківщину і ладен віддати за неї життя. Для нього краще смерть, ніж полон, який він вважає найбільшою ганьбою. Ігор мужний, рішучий, про це засвідчує те, що він не звернув уваги на лихе знамення природи(солнечное затмение, на укр точн перевод я не помню, мабуть сонячне затьмарення, але я не впевнена)і вирушає в похід, на що наврядчи у ті часи зважився б хтось інший. Це показує нам і іншу сторону князя - він необачний, недалекоглядний, надміру запальний, і це призвело до того, що його військо розгромлене, він в полоні, а руський народ і сама Русь знову не захищені від нападів половців.