Життя людині дається один раз. Цей неоціненний талісман дарує Всевишній кожному, і наше право розпоряджатися цим талісманом: чи віддати його на картання, чи, може, разом з ним нести між люди світлий промінь щастя та радості.
Моральні зусилля необхідні людині в процесі боротьби за саму себе, за становлення себе як різносторонньої і гармонійно розвиненої особистості. Прагнучи затвердити людську сутність, людина удосконалює свої якості.
Глибокий сенс вислову: "Людина — це звучить гордо!" — розуміється тільки завдяки формуванню громадської самостійності людини-особистості, яка знає, що вона насправді чинить у світі і яка відповідає за свої справи. Відповідає, керуючись вищими моральними ідеалами і принципами. Вони припускають не тільки доброту і працелюбність, чесність і порядність, але й вироблення потреби і уміння відстоювати свої погляди, переконання, свою честь, гідність.
Українська жінка! Як же багато страждань випало на долю жінок України! І війни, і розлуки з коханими - все це вони пережили в різні часи. Про їхню тяжку долю було складено чимало пісень, творів, проте я вважаю, що одним із найяскравіших творів на цю тему є "Наталка Полтавка" Івана Петровича Котляревського. Наталя Терпилиха - головна героїня п'єси, яка живе з матір'ю Горпиною в селі на Ворсклі. Раніше вони з батьком жили в місті Полтаві на Мазурівці, але після смерті батька продали своє житло й переїхали до села.Наталка хоч і проста селянська дівчина, та вона дуже шляхетна, чуйна, добра, допомагає всім селянам, її всі люблять.Але дівчина має свої проблеми, вона покохала Петра, якого от уже чотири не бачила, бо він поїхав. Мати Наталки теж дуже переймається.Полтавка відмовляє всім залицяльникам і залишається вірною своєму коханому. Так продовжується досить довго, та все ж таки першою не витримує мати й просить доньку вийти заміж за возного. І Наталя погоджується... Але не тому, що забула чи розлюбила Петра, а саме через благання матері. Проте, коли вона лишається наодинці, читач бачить, що надія на повернення коханого жила в дівочому серці до останньої хвилини. Згодом ми бачимо, що недарма Наталка сподівалася - у день весілля, коли вона повинна була заприсягтися нелюбу у вірності й коханні, з'явився Петро. До Наталки його привів Микола, родич Горпини, який зустрівся з Петром тоді, коли той повертався з далеких країв, де був бурлаком. Зустріч Наталі й Петра - це найзворушливіший момент, кульмінація п'єси.Образ Наталки - це образ справжньої дівчини-українки, уособлення вірності й кохання, адже як же вона сильно кохала Петра, що чекала на нього чотири роки, зберігаючи йому вірність. Це дуже яскравий образ, ніжний і лагідний. Наталя - це справжня жінка, сильна та впевнена в собі, хоча й релістка, вона дуже розвинена духовно, її душа - чистий кришталь, дорогоцінний і життєво необхідний.<span>І дай, Боже, щоб на нашій українській землі було більше таких гарних, сильних і шляхетних жінок, які здатні до самопожертви, таких, як Наталка Полтавка!</span>
<span>Далеко від рідної землі Настуся виявила риси характеру, притаманні українцям. На недосяжну, здається, висоту вона зійшла завдяки винятковій силі волі, мудрості, знанням, набутим наполегливою працею (працьовитість — одна з найвиразніших рис українців!), літературному й музичному обдарованню. Майже сорок років Роксолана потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу. Це був її тріумф. Вона вела боротьбу за свою особистість, свою гідність, свою волю і духовно винищила в ній перемогу. Це стало можливим тільки тому, що її боротьбу живила любов до рідного краю, надія на неї. Любов і надія стали тим порогом, що вберігав її особистість, не дав їй бути поглинутою османським оточенням.</span>Настя — символ України, а дівчачі співанки, які припливали до неї з рога-тинських вечорів у Стамбул, — символ чистоти її душі, ніким не вбитої пам’яті про рідну землю.Пізніше, уже набувши життєвого досвіду, збагативши свій розум філософією, вона збагне, чому турки мають землі, церкви, багатство, а українці — ні. Вона переконається, що впродовж усіх років проживання далеко від батьківського дому, думала про матір-неньку, чинили все в дусі свого народу. Українські традиції Роксолана переносила на Схід. Ось історична довідка як один із доказів. Коли Роксолана втратила з роками свою привабливість, слуги Сулеймана привезли до його гарему молоду красуню. Роксолана не дала згоди на її проживання в палацах свого чоловіка, бо в Україні «один муж, одна дружина і на все життя». І Сулейман погодився з Ель Хуррем і залишився вірним їй до кінця своїх днів. Та про це О. Назарук не пише.Розумом, усіма можливими силами й засобами вона вела щоденну багатолітню, духовно виснажену борот ьбу, звертаючи свої погляди в бік України, з постійною думою про допомогу їй. Та досягти вершин не зуміла. Не було нероздільного нп’язку з Україною, зі своїм народом. Виходить, що її боротьба індивідуальна, особиста, без опори на народне коріння…<span>Така боротьба не забезпечує перемогу. І все ж, ми шануємо Роксолану. Вічна нам’ять цій фізично й морально сильній жінці, яка намагалася своїми діями та вчинками довести, що українці — це сильна самобутня нація, яка має майбутнє, її патріотизм не був підробленим, він був справжнім. У нутрі серця свого вона мала завзяту певність, що осягне свою ціль, хоч би довелося їй прибити на хрест два народи: свій і мужа свого.</span>В українському дусі Роксолана хотіла виховати й своїх дітей, мріяла про те, щоб вони у своєму життя керувалися українськими чеснотами. Перебуваючи в Єгипті, ведучи розмову з євреями, вона переконалася в тому, що в кожного народу є свої святині. А пісня, звертаючись до сина, зазначила: коли будеш на престолі, не забудь передати Єрусалиму Мур Плачу.До речі, згідно з історичними даними, Селим подарував євреям Мур Плачу.<span>Однак (це теж з історії!) ще до фізичної смерті Боязида (він став п’яницею) вона не могла не бачити, що діти остаточно перекреслили те, що вона вимріювала й виснаджувала. Це клало край її сподіванням — вона зрозуміла, що Боязид належить не їй, що її земля йому чужа. Така закономірність, діти виховувалися в сувррих умовах Османської імперії.</span>
100 років тому діти були іншими. Вони не грали цілими днями в комп'ютери , і не говорили з друзямм лише по телефону. Мої однолітки 100 років тому весь час проводили на вулиці. Падали з велосипедів, дерев, це було боляче, але це було щасливе дитинство.