Він їй розповідав про речі які він уявляв наспівуючи Пісню пісень, як Бузі була принцесою яку він мав врятувати, але Бузі не любила казки про принцес, і коли він їй це прозповідав, вона зазвичай тікала
«…Не мала вона пари між своїми ровесницями, так се в природній свободі свого поводження, в незвичайній силі мускулів, у смілості й рішучості, властивій тільки мужчинам, що виросли в ненастанній боротьбі з супротивними обставинами»,
«…виросла на свободі, що виховання її було мужське, і що в тім прегарно розвиненим дівочім тілі живе сильний, великими здібностями обдарований дух. Вона була в батька одиначка, а до того ще зараз при народженні втратила матір. Ненька її, стара мужичка, відмалку заправляла її до всякої ручної роботи, а коли підросла, то батько, щоб розважити свою самоту, брав її всюди з собою і, щоб задовольнити її палку натуру, привчав її владати рицарською зброєю, зносити всякі невигоди і сміло стояти в небезпеках. І чим більші трудності їй приходилось поборювати, тим охітніше бралася вона за діло, тим краще проявлялася сила її тіла й її рішучого, прямого характеру. Але попри все те Мирослава ніколи не переставала бути женщиною і ніжною, доброю, з живим чуттям і скромним, стидливим лицем, а все те лучилось в ній у таку дивну, чаруючу гармонію, що хто раз бачив її, чув її мову,— той до віку не міг забути її лиця, її ходу, її голосу, тому вони пригадувалися живо і виразно в найкращих хвилях його життя так, як весна навіть старому старцеві пригадує його молоду любов».
«…Незвичайна ненщина поровень з найсильнішими мужами поборювала всякі трудності утяжливої дороги. Як легко перескакувала гнилі ломи і величезні трами…»
«А що ж то в мене нема сили? А що ж то я не владаю луком, ратищем і топором? Ану, нехай котрий-будь із твоїх поселенців спробує зо мною порівнятися,— побачимо, хто дужчий!»
«Якою самітною, якою круглою сиротою чула вона себе тепер на світі, хоч тут же коло неї сидів її батько! Якою нещасною чула вона себе тепер, хоч батько недавно ще запевняв її, що все робить для її щастя!»
«Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті — все те немов вирвало його (Максима) з темного гробу, повернуло йому життя».
Повесть Гр. Тютюнника «Климко» переносит нас в тяжелые времена фашистской оккупации Украины, открывая призабытую страницу нашей истории. Климко, главный герой произведения, идет за много километров за солью, чтоб потом продать ее и спасти от голода любимую учительницу с дочуркой-младенцем и себя с другом. Он идет дорогами войны, преисполненными опасностей, побеждая в себе страх, побеждая иногда физическое бессилие и болезнь. По возрасту он был нашим ровесником, поэтому так больно ощущаешь сердцем все его страдания, поражаешься его выдержке и недетской мудрости. А еще, кажется, будто примеряешь на себя то трудное путешествие Климка и учишься милосердию.
Это милосердие беззащитных детей войны стало главной темой повести. Автор рассказывает о встрече на базаре Климка и Зульфата со своей учительницей, которая с малым ребенком оказалась в безысходности. С этих пор у друзей появилось благородное желание помочь ей, и они берут на свои слабые плечи все заботы о Наталье Михайловне с Олей, становятся их опорой. Именно опекаясь их жизнями в первую очередь, отправляется юный герой новеллы Климко в далекую дорогу.
На ней Климко с сапожником спасает во время осады на базаре незнакомую девушку от Германии, хотя мог поплатиться за это жизнью. И мы понимаем, что настоящие люди остаются людьми даже в экстремальных ситуациях, обнаруживая сочувствие и милосердие к другим. Позднее мы видим Климка во время пребывания у тетки Марины, которая выхаживала его в горячке и хотела даже оставить у себя - усыновить. Но мальчик, хотя ему и нравилось у доброй женщины, не согласился, так как ощущал ответственность за жизнь дорогих ему людей. Мне кажется, что в этом эпизоде очень выразительно показывается доброта и самоотверженность человеческой души моих соотечественников-украинцев.
И важнейшим, на мой взгляд, есть заключительный эпизод новеллы - возвращение Климка с торбочкой соли на станцию, помощь советскому пленному и смерть мальчика. После опасной дороги, после трудных испытаний, преисполненный радостью, возвращался назад Климко с драгоценной солью. И здесь подстерегла мальчика неумолимая смерть, как подстерегала она на тех военных дорогах многих его ровесников. И даже в этот судный час Климко возникает человеком, который заботится не о себе, а о других. Забыв об опасности, он показывает советскому пленному воину, куда убегать. Здесь и скосила его очередь из немецкого автомата: «Он уставился пальцами в курточку на груди, тихо ахнул и упал. А из пробитого мешка тоненькой струйкой потекла на дорогу соль…» …Перед глазами еще долго стоит эта струйка соли, а сердце заполняет безграничная тоска и любовь к мальчику с бескорыстной, милосердной и бесшабашной душой, что жила для добра. Любовь ко всем детям войны, которые обнаруживали такое милосердие, что и взрослым иногда было не под силу.
<span>Доброта, любовь, чуткость, порядочность, самопожертвование - в наше время эти слова стали почти анахронизмами. Существует такая мысль, что общество деградирует через социально-экономические факторы. Но во времена войны были не лучшие условия жизни: человек вмиг мог потерять все: родных, дом и вопреки тому оставался Человеком. Ярким примером этому может послужить Климко, главный герой одноименной повести Григория Тютюнника. Мальчик, оставшись сиротой, рос у своего дяди Кирилла, который любил его и баловал как мог (привозил гостинец из рейса), хотя в тоже время воспитанию отводилась незаурядная роль (следил за обучением в школе, приучал к самостоятельности). Наверное, именно любовь и воспитание дяди сотворили из Климка те человеческие черты, которые ценятся превыше всего: способность любить и беспокоиться о ближнем от всего сердца, </span>
Власна легенда про те, як Максима почали називати Залізняком:
Максим був дужим хлопчиком. Вже у 14 років він опинився на Січі. Тут через любов до ковальства, велику силу та залізну волю його прозвали Залізняком. Це прізвище здалося Максимові досить мужнім, привабливим. Воно дуже добре характеризувало його та його навички та вміння.
Головний персонаж твору — Герасим Калитка — простий селянин, який тяжким трудом і визискуванням нажив досить великі гроші. Ще відчувається, що колись він мав добрі нахили: сам постійно працює, любить землю. Про це свідчать його слова: «Ох земелько, свята земелько — Божа ти донечко!» Але жадоба грошей, бажання ще більше розбагатіти перетворюють добрі риси Калитки на вади. Він не тільки працює сам, а й буквально замучує роботою родину і наймитів. Він сам про це говорить: «...Недоїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі рук не виймає...» Синові Герасим не дає найменшого перепочинку і вирішує його долю згідно тільки зі своїми планами наживи. Хіба ж це нормально, коли людина спершу погоджується одружити сина з наймичкою, а потім вирішує посватати для нього дочку багатія, та ще й відверто заявляє: «Не треба мені ні доброго хліба, ні доброго борщу... Мені треба невістку з приданим, з грішми»? Виявляється, що посватати Мотрю Герасим обіцяв лише для того, «щоб вона старалася на роботі». Взагалі у ставленні до наймитів Калитка проявляє себе як надзвичайно жорстока і скупа людина. Жадоба збагачення відбирає у нього всі людські почуття. Він не дає робітникам ні поспати, ні нормально поїсти, ні помолитися Богу, хоча молитва тоді була святою справою. Причому сам Калитка не вважає свою поведінку неправильною, а навпаки, пишається нею: «Вже ж я їм і отченаша даю! Як затоплю, то зараз і на землі». Дії Герасима стають дедалі безглуздішими і жорстокішими, свою скупість він не дає робітникові взяти з собою на працю шматок хліба: «Настане день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плямкають». Щоб не трудити в неділю коней, Калитка примушує дружину йти пішки три версти до церкви. Він не спить ночей через заздрощі до сусіда Жолудя, який, на думку Тераса, розбагатів нечесним шляхом. Зі свого кума Савки Калитка вимагає не лише відсотки з позичених грошей, а ще й запродаж на його воли. Та й сам Савка зізнається, що за гроші й душу чортові ладен продати. Саме через гроші Савка погоджується на фінансову махінацію і навіть погрожує Герасиму ножем. Через ці ж гроші немає спокою в його родині: «А ми з старою тілько лаємось і все через гроші: того нема, другого нема — і раз у раз гир-гир-гир, гар-гар-гар!» Щоправда, Савка врешті зміг отямитись, і приклад Герасима ав йому доброю наукою: «Буде здоров'я, будуть і гроші, а я навіки від них одрікаюсь, ніколи в світі не буду хотіть більше, ніж Бог дає». Для Калитки ж шансів на видужування немає. Гроші згубили його остаточно. Він не задумується над тим, що його махінації з фальшивими грішми — це злочин. Його не може зупинити навіть страх суду — настільки сильна в ньому жадоба грошей і прагнення помститися Пузиреві за зневагу. Усі мрії Герасима крутяться навколо одного й того ж: «...Всю землю навкруги скуплю! Ідеш день — чия земля? Калитчина! Ідеш два — чия земля? Калитчина! Ідеш три — чия земля? Калитчина!.. Отоді і я скажу про Пузиря: голяк масті, чирва світить!» Саме тому втрата грошей для Калитки стає катастрофою. Навіть після того, як його витягли з петлі, Герасим упевнений: «Краще смерть, ніж така потеря». Але якщо розібратися, то що він втратив? Не свою землю, не все майно, а «Смоквинову землю», яка йому не належала. От що з людиною зробили гроші! Та й на інших персонажах п'єси позначився їх згубний вплив. Наприклад, Роман уже йде шляхом батька і легко відмовляється від одруження з Мотрею. Він не має почуття власної гідності, тому спершу турбується, чи не обдурять їх з приданим, а потім, коли його не пустили і в хату до Пузиря, все ж залишається у нього на кухні купити свиней. Так само і Мотря: їй відмовили в одруженні, але вона все одно погоджується вийти за Романа. Отже, на прикладі багатьох персонажів І. Карпенко-Карий переконливо показав, як спотворюють людську душу гроші, якщо людина не вміє опиратися їх згубному впливові.