— Га? — обізвався дядько.— Ну як?..
Радість на його обличчі змагалася з настороженістю, і воно бралося то темними, то світлими спалахами.
Діти нічого не сказали — вони ніяк не могли відірвати очей од лося, який ні разу й не поворухнувся, хоча вони й чекали на це.
— У-ух,— видихнув Шпичак, обійшов навколо вбитого звіра й носаком ткнув між роги.
Але діти все ще не вірили, що лось мертвий, а тому уважно приглядалися,
щоб не прогавити тієї миті, коли ворухнеться, щоб звестись на ноги.
— Це з заповідника,— нарешті обізвався молодший підберезник.
— Заповідник далеко звідси,— відповів дядько.— Сюди з заповідника лосі не бігають.
— Це з заповідника,— знову повторив менший. Дядько почав гніватись:
— А вам яке діло?
— Ми його з води вирятували,— сказав старший брат і ненависним поглядом уп'явся в підпалкувате обличчя.
— О-о, він однаково був би втопився!.. І вже втопився був, так? Скажете, що втопився, а пощастило витягти неживого.
— Ми його врятували,— знову повторив старший брат, і лице почервоніло так, наче з нього ось-ось мала бризнути кров.
— Ану замовчіть мені,— ще дужче розгнівався дядько,— бо дістанеться вам
од мене й од батька вашого! Будете розумні, то матимете й собі м'яса, не
скривджу.
Менший підберезник одвернувся, приховуючи сльози. Старший брат узяв його за руку й, не кажучи більше ні слова, повів до саней.
— І роги вам віддам,— крикнув услід дядько. Вони й не обернулися, тільки наддали ходи.
— Роги віддам! — ще гукнув дядько.
Коли брати вдарили по гнідій своїй конячині, то дядька наче щось
тіпнуло. Спочатку повільно ступив один крок, другий,— а потім і побіг
навздогінці.
— Роги віддам! — кричав, захлинаючись, ніби вони не чули.
Шпичак давно вистежував того лося,— він помітив його одночасно з дітьми
і, присівши у виямку, тільки посміювався, коли взялися визволяти його з
ополонки. Не вірив, що то їм вдасться, він думав, що лось таки
знесилиться і його раніше чи пізніше затягне під лід. Але лось виявився
дужий і життєлюбний, а діти — вперті й невідступні... Тепер треба думати
про те, щоб якось його заховати, замівши сліди, бо діти таки подалися в
заповідник, щоб заявити охороні,— в цьому не сумнівався. Але куди ти
його подінеш? Не затягнеш назад до річки й не втопиш знову в ополонці —
далеко, не зрушиш. Але якби міг затягти й утопити — ні хвилі не вагався
б. Тепер дивився на звіра й хотів вірити, що лось оживе. Так, як ще
недавно дітям, йому дуже кортіло, щоб лось підвів голову, звівся на
стрункі міцні ноги і неквапно побіг до лісу, як іще недавно біг, поки
дорогу йому не перетнула куля.
Проте лось і не ворухнувся. Припав до землі, всім великим тілом
прислухаючись, чи далеко ще весна, а роги стриміли над снігом диким
розложистим кущиком, який також, мабуть, чекав на весну, щоб зазеленіти,
хоча це йому вже не судилося ні тепер, ні в майбутньому.
Налетів вітерець, запорошив білим пилом, гойднув сухим бадиллям, але роги й не сколихнулися.
Цим вислівом великий поет хотів донести до нас, що щастя є запорукою усіх добрих вчинків та намірів, усіх праць та досягнень, бо саме воно творить дива на планеті! Отпиши если понравилось было бы очень приятно!:)
Сестра потрапила у полон до татарів. Разом із батьком але батька залишили з татарами а сестру перепродавали з рук у руки бо маленькі дівчата тоді дорого коштували
В завійну ніч з незвіданих доріг,
Від злих заграв і переправ
жорстоких,
Мене тривожать дальні голоси Живих і мертвих, знаних і
забутих; З обличчями, притертими, як пил, З корінням рук, з півкулями
зіниць,
В пороховім завзятті, як в надії,
Ті голоси вплітаються вночі
У дерево, в невкриту сизу воду, І спопеляють камінь жаром слів, І спопеляють серце. — Не забув? Не кинув нас на муку і розпуку?
Вставай, іди! — І я встаю, мов клен, Пронизаний очима й голосами...
Іван Франко-великикий поет свого народу.Його любов,віра і надія об'єднали тисячі,а сьогодні й більше сердець,всиляючи надію і віру в майбутнє країни.
Нелегкий був життєвий шлях Франка.Після смерті батька мати в друге вийшла заміж,вітчим допоміг здобути освіту.
Коли був студентом його в 1877 р було заарештовано і таких арештів було багато.
Твори Франка вийшли 20- та 50- то ними виданнями.І.Франко у своїх творах змальовує яскраві образи борців,геоблених та знедолених,але красивих у душевних переживаннях і мріях людей.