Серед багатьох моїх подруг найближчою я вважаю Ілону. Вона моя однокласниця. Але ми зустрічаємося з нею не тільки в школі. Адже ми з Ілоною дружимо вже багато років! Ми часто відвідуємо басейн, ходимо гуляти та займатись на спортивному майданчику. Не рідко ми ходимо в гості одна до одної, дивимося кіно або переглядаємо цікаві сторінки в Інтернеті. Навіть, якщо ми порізно сидимо по домівках, ми з Ілоною часто розмовляємо по телефону. Ми пересилаємо одна одній кумедні малюнки або записи улюблених пісень.Моя найкраща подруга на півроку старша від мене. Вона висока,струнка дівчина, її довге волосся має темно-русявий колір, а очі — голубий. З нею ніколи не буває сумно. Ілонка повна нових ідей та інколи вигадує нові заняття та розваги для нас обох.Також моя подруга належить до таких рідкісних людей, які ніколи не похнюплюють носа. Вона весела та бадьора у будь-який ситуації. І своїм друзям Віка теж не дасть сидіти сумними та похмурими. Якщо у неї чи в мене з'являється якась проблема, Ілона відразу допоможе вирішити її. Найчастіше це вдається напрочуд швидко, а все тому, що вона не втрачає спокою. <span>Я дуже поважаю свою найкращу подругу за всі гарні риси її характеру. І теж намагаюся бути для неї доброю подружкою.</span>
Закрила би школу) і робити би нічого не нада було)
Тут стоят кони. Один конь мой. Я дал коню овса. когда я пришел в конюшню коней не было. на пастбище не было моего коня
Батьки хочуть віддати дочку за багатого нелюба (хай він буде старим, некрасивим чи придуркуватим) – класичний сюжет в українській літературі й фольклорі. «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ'яненка серед них вирізняється: історія ця майже всуціль весела, з хепі-ендом, а крім того, український класик створив у п'єсі колоритний образ Стецька, чиє ім'я використовують як загальну назву.Григорій Квітка-Основ'яненко створив образ Стецька як дурника, з якого сміються – і герої п'єси, і читачі з глядачами. Його не жаліють, не співчувають йому. І така реакція начебто цілком природна й зрозуміла. А чому він потрапляє в ситуацію, коли стає потіхою для інших, – уже зовсім інша історія...У цій історії могли б бути всі передумови для трагічного фіналу. Адже герої балансують на межі і поводятьсядуже по-українськи – плачуть і жаліють себе замість того, щоб зупинитися й прийняти правильне й очевидне рішення: «Ми любимо свої болячки, любимо страждать, плакать, жаліться. Самі придумуємо собі проблеми, щоб поплакати над ними. От і виходить абсурд. А треба встати й зупинитися. Адже й так зрозуміло, як треба жити! Ні, ми довго поплачемо, постраждаємо, де страждати, може, й не треба. Одарці шкода Олексія, він їй дуже подобається... Але ж Кандзюбина худоба! І вони плачуть. А збоку так смішно. А взяв би Олексій молота, та одігнав усіх...».
«Сватання на Гончарівці» – класична українська п'єса.