<span>Хто мови своєї цурається, хай сам себе стидається.
Птицю пізнати по пір’ю, а людину по мові.
Рідна мова - не полова: її за вітром не розвієш.</span>
Слово до слова — зложиться мова
Будь господарем своєго слова<span>.
Від красних слів язик не відсохне.</span>
У своєму творі «Хлопчик-фігурка, який задоволений собою» письменник І. Калинець розповідає про те, як завдяки багатій уяві школярки Ганнусі з’являється на світ дивовижний казковий хлопчик. Звичайний малюнок на трамвайному склі, намальований дівчинкою заради забави несподівано оживає і перетворюється у живу фігурку. Хлопчик-фігурка починає діяти самостійно, постійно втручається у життя своєї власниці, яка вдихнула у нього життя. Цей хлопчик з’явився на світ цілком задоволений собою, але весь час прагне довести свою необхідність, важливість і значущість. Ганнуся вирішує забрати хлопчика-фігурку додому, і він оселяється в альбомі для малювання. Хлопчик-фігурка досить освічений, він не тільки вміє розмовляти, а й пише та читає, добре знає історію та інші шкільні предмети. Понад усе він задоволений тим, що справді існує, що завдяки своєму існуванню може допомагати іншим творити добрі справи. Хлопчик-фігурка усіма силами допомагає однокласникам Ганнусі, то, як вони виконують домашні завдання, дуже дивують вчительку, але жоден із школярів не може зізнатися, що то не їх робота, бо хто ж повірить, що звичайний малюнок у альбомі може не тільки оживати, а ще й так гарно виконує за них завдання по різним предметам. Все ж таки діти зізнаються вчительці і розповідають їй про розумного мальованого хлопчика, та він і сам подає голос, підтверджуючи, що кожному школяреві він зможе написати неповторний життєпис, що «тільки істота, що задоволена собою, може це зробити». Автор додає до твору підзаголовок «трохи казка», бо Хлопчик-фігурка існує насправді, являючись символічним образом нашого натхнення і фантазії, а от пригоди, описані в трьох його життєписах, дійсно казкові. Таким чином письменник хотів довести, наскільки важливо не втрачати віру в те, що диво може відбуватися і в реальному житті, а крім того, як прекрасно, коли в кожної людини є власна фантазія, вміння мріяти і мислити. На цьому й закінчується казкове оповідання І. Калинця, а якщо б мені довелося написати четвертий, неіснуючий життєпис хлопчика-фігурки, то зробив би це приблизно так: <span>«Я, фігурка, яка перетворилася в хлопчика. Я народився у далекому-далекому сузір’ї на планети під чудовою назвою Фантазія. Наша планета надзвичайно чудова. Там є дивовижні голубі озера, ласкаве небо, яскраві пахучі квіти і незвичайні птахи. І коли я подовгу вдивлявся у небо, я бачив безліч інших планет, які притягували мене своєю загадковістю. Більш за все мою увагу привертала гарна голуба планета з дивною назвою Земля. Врешті решт я вирішив рушити в подорож, і першою планетою на своєму шляху я вибрав Землю. Я перетворився в фігурку, яку намалювала на трамвайному склі звичайна школярка. Оживши, я став допомагати найбільш старанним дітям, оселившись у альбомі дівчинки за ім’ям Ганнуся, яка мене і намалювала. Я побуду ще трохи на Землі, а потім вирушу до іншої планети, де, сподіваюся, буду не менш корисним, ніж людям. Але на все своє довге життя я запам’ятаю першу планету, на якій я побував у якості гостя, запам’ятаю доброзичливість, щирість і безпосередність тих, хто її населяє.</span>
<span>. пан віддав йому сто карбованців і пару коней з коляскою та з кучером.
</span><span>Тоді той чоловік
і думає: «Дай поїду ще до того города, де води нема: може, й то правда;
може, дам я їм води». Сів та й поїхав до того города. Не доїжджаючи до
города кілька верст, зустрілась йому бабуся, що несла пару відер води на
коромислі.
</span>— Що це ти, бабусю, несеш?
— Воду, синочку.
— Дай же й мені напитись.
— Е-е-е, синочку! Я ж її несу за тридцять верстов; а поки ще
дійду додому, половину розхлюпаю; а сім'я у мене велика, пропаде без
води.
— Я от приїду у ваш город, наділю води на всіх, і буде тієї води з вас довіку.
<span>Вона йому дала напитись, а сама така рада стала та мерщій у город трюшком і розказала всім горожанам, що їде такий чоловік, що воду їм дасть. Горожани всі вийшли за город, назустріч тому чоловікові, з хлібом-сіллю і всякими подарунками. Як прийшов цей чоловік
у город, найшов той кущ малини, що ріс посеред городу, викопав його — і
потекла вода відтіль по всьому городу. Горожани нагородили його і
грішми, і усяким добром, так що він етав тепер багатший від свого
дядька. Далі й думає: «Піду ще в те королівство, де королева дочка
нездорова — може, вилікую її».
</span>Як задумав, так і зробив. Приїхав туди, прийшов до королевих
хоромів, а люди, всі такі смутні, бігають та охають! Він і питає їх:
— Я чув, що у вашого короля дочка дуже нездорова. Хай як вони її не лічать, нічого не подіють; тільки я б її вилічив.
— Е, чоловіче, куди тобі! Заморські лікарі нічого не подіють, а ти й подавно!
— Отже, скажіть королеві.
Вони сказали королеві. Король вийшов до нього та й каже:
— Якщо вилічиш, нагороджу тебе так, що не буде багатшого од тебе у світі, ще й дочку свою віддам за тебе.
<span>Пішов той чоловік,
подивився на неї, а вона вже й кінчається. Він узяв, настругав глухого
угла, підкурив її — і вона одразу подужчала так, що днів за три і зовсім
одужала, знов стала такою, як і перше.
</span><span>Король і всі люди такі стали раді, що й не сказати. Король на радощах і каже цьому чоловікові:
</span>— За те, що вилікував ти мою дочку, я її віддам за тебе, та ще, як умру я, ти будеш королем на моїм місці.
<span>Скоро й справді король помер, а на його місце став цей правдивий чоловік.
Прокоролював він уже кілька там літ, коли приїжджає у його королівство
якийсь-то багатий, купець і посилає спитати короля, чи дозволить він
йому поторгувати у його королівстві. Король звелів йому прийти до нього.
Приходить купець. Король одразу пізнав свого дядька, але не показав
йому й виду: побалакав та й одпустив його торгувати. А своїм людям
заказав, щоб не відпускали його додому, а щоб, як буде збиратись він
їхати, просили його до нього. Так і сталось. Приводять цього купця до
короля, король і питає його:
</span>— З якого ти королівства?
— З такого-то.
— Із якого города?
— З такого-то.
— Як прозиваєшся?
— Так-то.
Тут король і признався, що він його небіж — той, що без вісті пропав.
— Ну, що, дядьку: ти казав, що кривдою лучче жити, ніж правдою;
отже, ні! Ти тільки купець, а я король — правда кривду переважили!
— Як же се сталось?
Той і розказав йому все, що з ним діялось: як він хотів
повіситись, як слухав, що чортяки говорили: все, все... А напослідок
навалив він усякого добра два кораблі та й подарував дядькові, сказавши:
— Я забуваю все те, що ти мені робив. Бери собі оці два кораблі з
усім добром. А як приїдеш у свій город, розказуй усім, що лучче жити
правдою, аніж кривдою.
Узяв дядько ті два кораблі з усім добром і поїхав додому. Як
приїхав уже, стала його заздрість мучити: чого й він не король. Сумував,
сумував він, а далі й думає: «Піду й я вішатись, може, й мені так
прилучиться, як моєму небожеві».
<span>Узявши мотузок, пішов у ліс на те саме місце, де хотів вішатись
його небіж. Але цьому не так прилучилось — де не взялись чортяки,
схопили його та й почепили на найвищій гілляці.
</span>
Ліричний герой поетеси — неординарна особистість, яка має мету в житті й прагне її досягти, а це можливо тільки тоді, на думку поетеси, коли є почуття обов'язку й внутрішня самодисципліна