«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ».«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався» .«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...».Мар’яна говорить Михайлику: «І вчися...та так учися, щоб усі знали, які-то мужицькі діти. Хай не кажуть ні пани, ні підпанки, ні різна погань, що ми тільки бидло. Були бидлом, а тепер — зась!»
Подробнее - на Znanija.com - znanija.com/task/8886574#readmore
<span>Кінь і осел зустрілись на вузенькому мостику. Кінь каже ослові:
- Дай мені дорогу!</span><span>А осел уперся, ні з місця, і каже:
- Дай ти мені дорогу, я достойніший од тебе.</span>- Замовчи, нікчемо, - гордовито промовив кінь, - іще й ти здумав собою величатися! Дурнішого за осла в світі немає. Не дарма у людей поговірка склалась: "Дурний, як осел!" А кінь - розумна істота: я чоловікові приношу велику користь. Коней вчать нарівні з солдатами, і вони все дочиста розуміють, а ти що - дурний, як пробка.<span>- А ти хоч і розумний, зате богу противний, - каже осел, - ти такий ненажерний, що тобі корму ніколи не настачиш. Коли ховавсь Ісус Христос в яслах від розбійників, так ти все сіно пожер, йому нічим було прикриться і тебе за се бог прокляв, а я хоч і дурний, зате угодний богу. На мені божа мати їхала у Єрусалим, а ти що... Кінь має ослові уступать і повинуваться.
Ото вони сперечалися, сперечалися, один одному дороги не давали. А далі кінь із гордості кинувсь напролом, щоб збити осла з мосту, а самому пройти. Осел теж подався уперед, - і обидва полетіли у воду. Бовтаються в рівчаку і ніяк не можуть вилізти.</span><span>На той час біг по місточку собака, розпитав, з якої причини вони попадали, і сказав їм:
- Обидва ви дурні, гордість і тупість - між собою брати. Якби один з вас був учтивий, дав би іншому дорогу, то все було б по-доброму</span>
Воду, як могутню стихію Всесвіту, глибоко шанували наші предки. Особливо велику магічну Силу мала за їхніми уявленнями так звана «непочата» вода, набрана в криниці до схід сонця. У ній, настояній на зірницях, купали новонародженого, нею напували корів, щоб давали більше молока, і вмивалися, щоб не боятися пристріту, лихого ока.
«Здрастуй, водо Ульяно, колодязю Авраме і джерело Борисе»,-так на ім’я зверталися до води наші предки, перш ніж попрохати зцілити недугу, забрати лихо, принести вдачу, кохання. Воду, освячену в церкві на Водохрещення і Стрітення, колись зберігали в кожній родині упродовж року. Нею кропили в хаті, як дошкуляв домовик, освячували пасіку, коли уперше виносили вулики із зимівника, вживали від зурочення. Бігуча вода - в струмку чи річці - могла забрати і понести далеко всі хвороби, варто було лише викупатися в ній до схід сонця в чистий четвер перед Великоднем чи на самий Великдень опівночі.Отакі дива відбувались із звичайною водою.
<span>Народні вірування про магічну силу води допомагають бережливо ставитись до одного з найважливішого для життя людей витвору матінки-природи.</span>