Книги це джерело мудрості, духовне надбання. Саме книги допомагають нам дізнатись та відчути себе у іншій постаті, пережити досі незвідані почуття чи емоції, адже читаючи книгу ти занурюєшся повністю в образи героїв і ніби , ти стаєш на місце героя розуміючи його веселість і життєві негаразди. Життя без книг не цікаве і таке буденне, адже ти не можеш дізнатись долі інших людей, які мають зовсім інший світогляд, характер, вподобання, навіть не можеш дізнатись минувшину свого народу яке передається спокон віків з тих же книг.
Не читати книг , це не розвиватися духовно, що в цей час дуже погано відображається в сучасному суспільстві. Тому книги мають велике значення для людини як особистості.
Мені найбільше сподобався герой твору хлопець на і"мя Павлусь. у ньогої був дід Андрій, який привчав хлопця до лицарського ремесла. Навчав хлопця їздити на коні, кидати спис та внкар, орудувати шаблею та розповідав різні цікаві історії про їхні пригоди. ще в ньго були сестра Ганнуся, батько, мати і старший брат Петро, але він вже пішов на Запоріжжя.
Якось у село ввірвались татари, запалили хати та почали ловити дітей. мати та дід хлопчини загинули, а Ганну та батька захопили у полон.
Павлусеві довелося виявити велику сміливість, витримку, кмітливість, щоб потрапити в Крим і знайти спосіб урятувати сестру. У які б скрут ні обставини не потрапляв хлопець, він ніколи не втрачав почуття людської гідності, не зраджував християнської віри. Це допомогло йому вистояти й досягнути мети, незважаючи на його молодий вік.
Климко – сирота. щирий, добрий, працьовитий; мужній, вольовий; благородний, чуйний, уважний, турботливий, винахідливий. прагнення навчитися; відповідальний за доручену справу; шанобливе ставлення до дружби . Головний герой виявляє непереборну готовність дійти до заповідної мети, терпляче зносячи важкі випробування. Г. Тютюнник втілив в цьому творі свій ідеал людини у маленькій сирітській душі. Климко носив стільки доброти, милосердя, співчуття до знедолених і стражденних. Він не боявся в 11 років вирушити в далеку дорогу по сіль. Цей маленький лицар ризикував власним життям, щоб врятувати близьку йому людину. Образ Климка вимальовується з автобіографічного життя автора. Вразлива від природи, ніжна душа хлопчика стає ще чутливішою від пережитих подій у дитинстві і ще з малих літ він почувається самотнім, ніким не захищеним мандрівником. Усе своє коротке життя Климко більше піклувався про інших, ніж про себе. Утрати-вши єдину рідну людину, Климко не може опанувати себе, аж поки не виникла потреба опікуватися долею своєї вчительки. Доля немов винагородила хлопчика за високе благородство помислів і вчинків. Але зла було так багато, що воно не дало маленькому добро творцеві лишитися живим. Війна полонила всіх у свої обіймах… . Ця повість страшна своєю правдою про війну і красивою правдою про благородних людей. <span>Схиляючи голову перед пам’яттю дітей, що загинули на війні, ми маємо докласти всіх зусиль, аби не опалював вогонь війни душі дітей. </span>
<span><span>Для кожної людини надзвичайно важливо знати і відчувати, що вона не сама в цьому світі, що в неї с рідні, що на неї завжди чека- ють і їй повернутися. Де б ми не були, які б дива не бачили. с куди але справжній затишок можна знайти лише вдома, у рідній країні. тільки тут радість буде справжньою, а горе розділять близькі по духу й крові люди. Любов до рдного краю необхідною складовою гармонійної особистості, щасливої людини. Саме тому ця проблема надзвичайно гостро постаe у зла мні періоди розвитку людства, тому до неї неодноразово зверталися й звертаються митці. темі збереження історичної пам'яті, шанування своеї землі. Батьківщини присвятив поему oЕвшан-зілля о Микола Вороний. Узявши за сюжетну основу легенду з Галицько-Волинського літопи. су про те, як князь Володимир Мономах під час походу взяв у по- дом сина половецького хана, Вороний створив цілком оригінальний художній твір </span><span>Володимир Мономах залишив хлопця на чужині, в Киев. За гарну вроду хлопця оточили розкошами и увагою, тому він швид ко забув рідний край і батька. Але старий хан журився й плакав за своею дитиною, не спав, не їв і, врешті, спорядив до Киева гуд- ця, який мав пробудити пам'ять хлопця, нагадати, де його земля Але умовляння не діють, навіть пісні(ані про волю половецьку, ані материна колискова) не справляють враження на сина половецького хана.</span><span>Микола Вороний не просто переказ ye сюжет легенди, поет творчо переосмислюe літописний текст і надac твору особливо ліричного й, водночас, драматичного звучання. Старий посланець, розумію- чи, що його намагання марні, тяжко хилить голову на груди, адже там, де пустка замість серця, порятунку вже не б I лише застосування магічного евшан-зілля(відчувши запах рослини з рід них степів, юнак відразу все пригадав) змушуe хлопця зрозуміти, хто він яке його коріння, де його Батьківщина. За літописом, юнак, e, заплакавши, мовив: Да есть на своїй землі кістьми лягти, лучче аніж на чужій славному бути». Саме ці слова винесені в епіграф поеми. Вороний наголошуe, що в оповіді половецького хлопця про надзвичайно важливе пророкування для всіх майбутніх поколінь усіх народів. Таке попередження, на жаль, виявилося не зайвим і для українців, із яких багато хто відц від свого народу й за- був свій край. Скільки розсіяно по світу таких синів половецького хана., що за матеріальними благами загубили віру в духовне, але ж багато їх і в самій Україні!</span><span>У заключних акордах поеми митець звертається вже безпосеред- до України, доля якої бути матір'ю синів, що не шанують, цураються свого роду марними співи кобзарів, ощо співали-віщу- заповіти благородні. Ніщо не може змусити народ поважати себе. Отже, виходить, що omei сили, духу, зрива на ноги, в нас що нема, і манівцями ми блукаем без дороги! Ті, хто в душі стали манкуртами, не можуть прокинутися й згадати себе евша- риторичним поста питання автора про те, де ж узяти того ну, того зілля-привороту, що на певний шлях направить, -шлях край свій повороту?!» Таке питання можна було би поставити ж й багатьох зараз, і дуже хочеться, щоб ми не чекали якогось див- до ного казкового евшан-зілля, а знайшли в собі сили й бажання бути riдними свое землі, шанувати себе.</span></span>