«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на допомогу брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.<span />
<span>Сірки<span> переїхали на Далекий Схід з Полтавщини ще в 1887 р. Люди
зустрілися з диким лісом, незвіданим краєм, з труднощами. Але працелюбні
українці вижили: сіяли хліб, саджали городину, полювали, і земля щедро
винагородила їх. Зажили гарно, містечко Києвом назвали, хати мазали, як і в
Україні. Було це аж до нових порядків, коли і люди перевелись, і життя
змінилось. Тоді кинули Сірки все нажите, пішли далі в тайгу та й стали
тигроловами.</span></span><span>Старий Сірко відповідально
ставився до праці, був небагатослівний, стриманий у почуттях. Він робив усе,
щоб зберегти міцний добробут своєї сім’ї.<span>
Батько родини</span> підтримував дідівську Сіркову державу і, щоб не ламати себе,
не відцуратися предківського, перебрався з родиною в тайгову глушину,
«по-своєму таки віку доживати». Кмітливість і відвага стали спадковими рисами
сім’ї Сірків. Батьки виростили трьох хороших дружних дітей, привчили їх до
праці. </span><span>Мати<span> у сім’ї була ніжною горлицею, що всіх
привітала, годувала, ніжно любила. Діти виховувалися в атмосфері
доброзичливості, взаємоповаги.</span></span><span>Мати
родини<span> - вперше постає перед очима Григорія в національному
одязі. У неї приємний голос: «Такий, як у всіх матерів там, за тисячі
кілометрів звідси». Вона прийняла втікача як рідного сина, разом з дочкою
виходила його, підтримувала, душею відчуваючи, що це чесна, хороша людина: «Не
журися, синку. Вір у своє щастя! А воно в тебе є… У сміливих щастя завжди є…»
Мати працьовита, любляча, турботлива. У хаті в неї прибрано за старим
українським звичаєм. Свою любов до рідного краю — далекої України — мати
передала й дітям. Отже, подружжя Сірків — глибоко порядні, добрі й сміливі
люди, які уособлюють в собі кращі риси українського народу.</span></span><span>Сім’я
Сірків <span>керується
законами християнства. Вони вірять у Бога, бо він їм дає і одяг, і їжу, і
промисел.
Цікавими є у творі розповіді про дотримання у родині Сірків звичаїв та обрядів
українського народу: це і любов до народної пісні, вишивання рушників,
святкування Різдва, Святої вечері тощо.
Сім’я Сірків — це не лише гарна родина, це міцне родовідне дерево української
нації, з якого відродилась і утворилась нова держава і нова людина.
У Сірковій родині ми вбачаємо долю своєї України.
І. Багряний з оптимізмом утверджує, що плекаючи сім’ю та родину, ми відроджуємося,
стаємо сильним і неподоланим народом, а відтак, і щасливим, бо ж «сміливі
завжди мають щастя».</span></span>
<span> Як Роман оцінив ситуацію, коли батько спав довше, ніж завжди?
</span><span> Що снилося Герасиму? Чим це зумовлено?
</span><span>Якою була зустріч Пузиря з Романом?
</span><span>Як Пузир сприйняв приїзд Бонавентури?
</span><span>Яким чином Калитка висловлює незадоволення на адресу Пузиря?
</span>Як Роман<span> охарактеризував догон Пузиревих?
</span><span>Яку думку висловив Герасим щодо дочок Пузиря?
</span><span>Про що мріяв Герасим, коли побачив у вікно як до нього приїхав Савка?
</span><span>Що запропонував Гершко Калитці для придбання землі Смокви-нова?
</span><span>Яким чином, на думку Гершка, земля Смоквинова могла стати Калитчиною?</span>
Мета́фора<span>
</span><span> — </span>слово<span> или </span>выражение<span>, употребляемое в переносном значении, в основе которого лежит сравнение неназванного предмета с каким-либо другим на основании их общего признака.</span>