«Слово о полку Ігоревім» — найкраща пам'ятка літератури Київської Русі. Перед читачем, ніби живі, постають герої «Слова...» — мужні захисни¬ки Руської землі, великі патріоти. З якою любов'ю невідомий нам автор змалював їхні образи! З усього видно, що він щиро любив рідну землю. Ігор Святославич для автора є втіленням князівських доблестей. Він мужній, сповнений «ратного духа». Пристрасне бажання «іспити шоломом Дону», почуття воїнської честі відтісняють страшне віщування — затемнен¬ня сонця. Справжній лицар, він вважає, що краще вмерти від меча, ніж потрапити в полон. Описуючи першу перемогу Ігоря над половцями, автор підкреслено гіперболічно показує її результати: руські воїни захопили стільки здобичі, що дорогими тканинами і одягом мостили болота. А Ігор з цієї здобичі взяв для себе тільки бойові знаки ворога. Високе благородство Ігор виявляє під час вирішальної битви, коли він у розпалі бою повертає полки на допомогу брату Всеволоду. Автор висловлює до Ігоря любов і симпатію, називає його соколом, сонцем. Коли Ігор зазнав поразки, печалиться вся природа, вся Русь. Розповідаючи про втечу і повернення Ігоря з полону, автор особливо виразно виявляє своє співчуття до нього, а коли Ігор повертається на Русь, то знову «сонце світиться на небесах». Співчуваючи Ігорю, пишаючись його мужністю, сумуючи через невдачі, автор водночас засуджує недалекоглядну політику цього князя, міжусобиці, що підривали міць батьківщини, її благополуччя: «Сказав-бо брат брату: «Се моє, і те — моє теж». Саме така психологія феодала-власника лежить в основі поведінки і характеру Ігоря. Гірка поразка Ігоря — це розплата за його егоїзм і самовпевненість. Звертання Святослава Київського до братів Ігоря і Всеволода свідчить, напевне, і про ставлення до них самого автора «Слова...»: «О мої синовці, Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити, а собі слави шукати. Та без честі одоліли, без честі-бо кров поганую ви пролляли». У цьому звертанні хоч і звинувачуються Ігор і Всеволод у марнославстві та нерозважності, проте віддається їм належне, говориться, що серця їхні викувані з міцного булату і загартовані у відвазі.<span />
З давніх-давен люди складають пісні про своє життя й працю, про важливі події країни. Згодом ці події відходять у минуле, вмирають їх учасники, але залишається пісня. Вона не забувається. її продовжують співати люди.
І тут перед нами оживає героїчна історія українського народу, його гордий нескорений дух, безмежна відданість своїй Батьківщині. Народ уславив історичну боротьбу і загиблих своїх синів
Так в історичних піснях розповідається про боротьбу нашого народу з турецько-татарськими нападниками, які часто спустошували міста і села, розправлялися з людьми. Захисниками українського народу в ті далекі часи були козаки.
Жили були чоловік та жінка та не мали вони дітей.От одного дня пішов чоловік ловити рибу.Наловив він раз,другий та на третй тільки одну рибку.А та рибка була не проста а говоряща.Вона каже й старому"Відпусти мене добрий чоловіче та не тільки мене а й моїх друзів і буде в тебе три можливості щоб збулися твої бажання".От подумав чоловік тай пустив риб у море,а та що говорити вміла залишилася тай каже ну загадуй свої бажання.Чотовік той та каже їй хочу щоб моя жінка завагітніла та народила богатиря.Та так і сталося завагітніла його дружина та народила богатиря та назвала його Василій.
У культурі Відродження з посиленням світських почав мистецтва і все більшою індивідуалізацією творчості, відбувається розпад органічної «соборної» універсальності середньовічного синтезу мистецтв. Складаються нові форми синтезу, засновані на усвідомленні самостійної ролі кожного з мистецтв.
Синтез мистецтв XVI - XVIII століть пов'язаний не стільки з церковними ритуалами, скільки з особливими формами світського побуту (тріумфи, придворні феєрії, оперні та балетні вистави, палацові ансамблі).